Василь Ключевський
1841-01-16 — 1911-05-12 (70)
Ключевський Василь Йосипович (Василий Осипович Ключевский) - російський історик проімперського спрямування, кадет, академік (з 1900 року), почесний академік Петербурзької академії наук (з 1908 року). Член Московського археологічного товариства.
Народився в селі Воскресєновка Пензенської губернії (Російська імперія) у родині сільського священика Йосипа (Осипа) Васильовича Ключевського. Походження — із мокшан.
Після смерті батька, Йосипа Васильовича, сім'я перебралася до Пензи, де Василь навчався спочатку в парафіяльному, а потім у повітовому духовному училищі, після закінчення якого в 1856 році вступив до Пензенської духовної семінарії, проте навчання так і не закінчив. У 1861 році виїхав до Москви, де в серпні вступив на історико-філологічний факультет Московського університету. Закінчивши університет (1865), за поданням С.М. Соловйова залишився при кафедрі російської історії для підготовки до професорського звання. Кандидатська дисертація: «Сказання іноземців про Московську державу»; маґістерська дисертація: «Давньоруські житія святих як історичне джерело» (1871), докторська дисертація: «Боярська дума Давньої Русі» (1882).
Після 1879-го став читати курс російської історії в Московському університеті. З 1882 року — професор Московського університету. Паралельно з основною роботою читав лекції в Московській духовній академії і Московських жіночих курсах, організованих його другом В.І. Герьє. У період 1887—1889 був деканом історико-філологічного факультету і проректором університету.
У 1889 році обраний членом-кореспондентом Імператорської Академії наук з історико-політичних наук. У 1893—1895 роках за дорученням імператора Олександра III читав курс загальної історії великому князю Георгію Олександровичу. У 1899 році видав «Короткий посібник з російської історії», а з 1904 року видавався повний курс. Всього вийшло 4 томи — до часу правління Катерини II. У 1900 році обраний ординарним академіком Імператорської Академії наук з історії та старожитностей Руських.
У 1905 році Ключевський отримав офіційне доручення брати участь в роботі Комісії з перегляду законів про пресу і в нарадах по проекту установи Державної думи і її повноважень. 10 квітня 1906 був обраний членом Державної ради від Академії наук і університетів, але 11 квітня відмовився від звання, оскільки не знаходив участь в раді «досить незалежною для вільного… обговорення виникаючих питань державного життя». В.О. Ключевський був почесним членом Вітебської вченої архівної комісії.
Помер 12 травня 1911 року у Москві. Похований на Донському кладовищі.
В.О. Ключевський є одним з провідних представників російської ліберальної історіографії XIX—XX ст., Прихильником державної теорії, який створив тим часом власну оригінальну схему російської історії і визнаним лідером Московської історичної школи.
Основні праці В. Й. Ключевського: «Боярська дума Давньої Русі» (1882), докторська дисертація;
«Походження кріпосного права в Росії» (1885); «Подушна подать і скасування холопства в Росії» (1885); «Курс російської історії», чч. 1—5, К., (1904—1911).
В основі методології Ключевського лежали позитивістські погляди. У своїх творах історик намагався пристосувати ідеалістичну концепцію т.зв. державної школи до вульгарного економічного матеріалізму. Ключевський трактував історію Російської імперії переважно в позитивному ключі, розглядаючи історію українського народу як складову частину історії Росії і державотворчих процесів в Російській імперії (наприклад, виключно однобоко подаючи унію України з Московським царем у сер. XVII ст.). Роботи Ключевського містять цікавий фактаж з історії і побуту росіян, який нерідко суперечить пануючим в сучасній історіографії стереотипам. Зокрема, вчений широко пропагував тезу про активну участь фіно-угорських народів (зокрема, мещери, мокшан та ерзян) в етногенезі росіян. Також в його роботах міститься цікаві погляди на відмінність світогляду у жителів Русі Південної (України) і Русі Північної (Московії), ще з часів Київської Русі.
Ключевський про постання сучасної російської нації: «Розміщуючись дрібними селищами, ведучи більше двох століть роздрібнену роботу по місцях, але за подібних економічних і юридичних умов, переселенці з часом сформувалися всюди в подібні суспільні типи, освоїлися між собою, виробили на значних просторах певні взаємні зв'язки і відносини, юридичний побут і господарський обіг, звичаї, асимілювали навколишніх інородців, і з усіх цих етнографічних елементів, перш розсипаних і роз'єднаних, у середині XV ст. серед політичного роздроблення склалася нова національна формація. Так виникла і зміцнилась у складі руського населення ціла компактна народність - великоросійське плем'я. Воно складалося важко і терпеливо".
