Віктор Гюго

Вікто́р-Марі Гюго (Victor-Marie Hugo) - французький письменник, драматург, поет, публіцист, громадський діяч. Член Французької академії (1841). Творчість Гюго дуже різноманітна: романи, лірична поезія, драми у віршах і прозі, політичні промови в Палаті перів, численні листи. Зробив значний внесок в оновлення поезії і театру як лідер течії романтизму у французькій літературі.

Віктор Гюго — син генерала наполеонівської армії Леопольда Сигізбера Гюго (1773—1828), якому був наданий титул графа, за сімейною традицією Жозефом Бонапартом, королем Іспанії, і Софії Требюше (1772—1821). Молодший син у сім'ї з трьох дітей після Абеля Жозефа Гюго (1798—1853) і Євгена Гюго (1800—1837). Народився в м. Безансон, Франція, дитинство минуло в Парижі. Часті перебування в Неаполі та Іспанії внаслідок військових призначень батька позначаються на його ранньому віці. 1811 року він зі своїм братом Євгеном вчиться в релігійному закладі Мадрида, Коледжі для дворян. 1813 року він поселився в Парижі з матір'ю, яка розлучилася з його батьком. У липні 1816-го, у віці 14 років, Віктор написав у своєму щоденнику: «Я хочу бути Шатобріаном або ніким».

1817 року він взяв участь у конкурсі літературної академії в Тулузі, через два роки став лауреатом цієї академії. 1819 року він здобув Золоту лілію за «Оду» на честь встановлення статуї Генріх IV і 1820 року одержав Гвоздику як заохочувальний приз за іншу оду: «Мойсей на Нілі».

Перша збірка молодого поета «Оди й різні вірші» (1822) сподобалася королю Людовику XVIII: Віктор Гюго був нагороджений щорічною рентою в 1200 франків, що дало йому змогу одружитися з Адель. 1823 року він видав свій другий роман «Ган ісландець», написаний у руслі «готичної» традиції. Це означало зближення з романтизмом, що відбилося і в літературних зв'язках: друзями Гюго стали Альфред де Віньї, Шарль Нодьє, Еміль Дешан і Альфонс де Ламартін. Незабаром вони утворили групу Сенакль при журналі «Мюз франсез», який мав яскраво виражену романтичну спрямованість. Особливо теплими були стосунки між Гюго і Шарлем Сент-Бевом, що опублікував у ще одному романтичному виданні — журналі «Глоб» — хвалебну рецензію на «Оди і балади» (1826).

1827 року Віктор Гюго випустив п'єсу «Кромвель», яка виявилася дуже довгою для постановки на сцені, проте її відома «Передмова» стала кульмінацією всіх тодішніх суперечок у Франції про принципи драматичного мистецтва. Віддавши захоплену хвалу шекспірівському театру, Гюго обрушився на класицистські єдності часу, місця та дії, виступив на захист поєднання піднесеного з гротеском і висунув вимогу використовувати гнучкішу систему віршування, відмовившись від александрійського дванадцятисложника. Ця п'єса, а також пройнята гуманістичними ідеями повість «Останній день засудженого» (1829) і поетична збірка «Східні мотиви» (1829) принесли Гюго славу.

Період з 1829 по 1843 роки виявився для Гюго надзвичайно продуктивним. 1829 року з'явилася п'єса «Маріон Делорм», заборонена цензурою через невтішне зображення Людовика XIII. Менше ніж за місяць Гюго написав свою другу драму — «Ернані». За скандальною постановкою 25 лютого 1830 року були інші, такі ж гучні. «Битва за Ернані» завершилася не тільки тріумфом автора п'єси, а й остаточною перемогою романтизму: «Бастилія класицизму» у сфері драматургії була зруйнована. Не менший резонанс мали і наступні п'єси, зокрема «Король бавиться» (1832) і «Рюи Блаз» (1838).

Особливе місце у творчості письменника займає «Собор Паризької Богоматері» (1831), оскільки тут він уперше продемонстрував свої чудові можливості в прозі. Як і в драмах цього періоду, персонажі роману змальовані за допомогою романтичної символізації: це виняткові характери в надзвичайних обставинах; емоційні зв'язки виникають між ними миттєво, а їхня загибель обумовлена фатумом, який служить способом пізнання дійсності, тому що в ньому відбивається протиприродність «старого ладу», ворожого людській особистості. У цей же період досягає повної зрілості й поетичний дар Гюго.

Збірники ліричних віршів Віктора Гюго — «Осіннє листя» (1831), «Пісні сутінок» (1835), «Внутрішні голоси» (1837), «Промені і тіні» (1840) — виникли значною мірою завдяки особистим переживанням. У цей час у житті Гюго відбулися важливі події: Сент-Бев закохався в його дружину, а сам він перейнявся пристрастю до актриси Жюльєт Друе. 1841 року літературні заслуги Гюго здобувають, нарешті, визнання Французької Академії, куди його обирають після кількох невдалих спроб.

1842 року письменник видав книгу подорожніх нотаток «Рейн» (1842), в якій виклав свою програму інтернаціональної політики, закликаючи до співпраці між Францією та Німеччиною. Незабаром після цього поет пережив страшну трагедію: 1843 року його улюблена дочка Леопольдина та її чоловік Шарль Вакр потонули під час корабельної аварії на Сені. Віддалившись на час від суспільства, Гюго став обдумувати план великого соціального роману під умовною назвою «Негаразди». Робота над книгою була перервана революцією 1848 року: Гюго вступив в сферу активної політики і був обраний до Національної Асамблеї. У період, що передував революції 1848, Гюго майже повністю закинув художню творчість і активізувався як політичний діяч. Він став переконаним республіканцем і після 1848-го брав активну участь у боротьбі за збереження і зміцнення республіканського ладу.

Після державного перевороту 2 грудня 1851 року письменник зник у Брюсселі, звідти перебрався на острів Джерсі, де провів три роки, а в 1855 — на острів Гернсі. За час довгого вигнання Віктор Гюго створив найбільші свої твори. 1852 року була опублікована публіцистична книга «Наполеон Малий», а 1853 з'явилися «Відплати» — віршована сатира з нищівною критикою Наполеона III і всіх його поплічників.

1856 року вийшла збірка «Споглядання» — лірична поезія Гюго, а 1859 було видано перші два томи «Легенди століть», які затвердили його славу великого епічного поета. У 1860—1861 Віктор знову звернувся до роману «Негаразди», значно переробивши його і розширивши. Книга була надрукована 1862 року під назвою «Знедолені».

У період свого перебування на Гернсі Гюго опублікував книгу «Вільям Шекспір» (1864), збірку віршів «Пісні вулиць та лісів» (1865), а також два романи — «Трудівники моря» (1866) і «Людина, яка сміється» (1869). Перший з них відображає перебування Гюго на Нормандських островах: головний герой книги, наділений найкращими рисами національного характеру, проявляє надзвичайну стійкість і наполегливість у боротьбі з океанської стихією. У другому романі Гюго звернувся до історії Англії в епоху царювання королеви Анни. В основі сюжету лежить історія лорда, в ранньому дитинстві проданого торговцям людьми, які перетворили його обличчя на вічну маску сміху. Він їздить по країні як мандрівний актор разом із старим Урсусом, що дав йому притулок і сліпою красунею Деєю, а коли йому повертають титул, виступає в палаті лордів з промовою на захист знедолених під знущальний регіт аристократів.

Після краху режиму Наполеона III 1870 року, на самому початку Франко-прусської війни, Віктор Гюго повернувся до Парижа в супроводі вірної Жульєтт. Протягом багатьох років він втілював опозицію імперії і перетворився на живий символ республіки. Нагородою йому стала оглушливо урочиста зустріч. Маючи можливість залишити столицю перед наступом ворожих військ, він волів залишитися в обложеному місті.

Обраний у Національну Асамблею 1871 року, Гюго незабаром склав з себе депутатські повноваження на знак протесту проти політики консервативної більшості. 1872 року Віктор видав збірник «Грозний рік», що свідчить про втрату ілюзій щодо Німеччини, до союзу з якою він закликав Францію починаючи з 1842 року.

1874 року Гюго, абсолютно байдужий до нових віянь в прозі, знову звернувся до історичного роману, написавши «Дев'яносто третій рік». Незважаючи на безліч точних відомостей про революційну Францію, в романі знову переважає романтична символізація: один з героїв втілює нещадність до контрреволюціонерів, а другий — милосердя, яке вище всіх цивільних чвар; революцію ж письменник іменує «очисним горнилом», де паростки нової цивілізації пробиваються крізь хаос і морок.

У віці 75 років Віктор Гюго видав не тільки другу частину «Легенди століть», але і збірник «Мистецтво бути дідом», на створення якого його надихнули онуки Жорж і Анна. Заключна частина «Легенди століть» вийшла 1883 року. У тому ж році Жульєтта Друе померла від раку, і ця втрата підкосила сили Гюго.

Після смерті Віктор Гюго удостоївся державних похоронів, і його останки були поміщені в Пантеон — поруч з Вольтером і Руссо.

Як останню волю Гюго залишив п'ять речень, які він попросив опублікувати:

Я залишаю 50 000 франків для бідних.

Я хочу бути похованим у їхньому катафалку.

Я відмовляюсь від промов усіх церков [на похоронах'>.

Прошу молитися за всі душі.

Я вірю в Бога.

Віктор Гюго зробив значний внесок в оновлення поезії і театру як лідер течії романтизму у французькій літературі. Він також дав змогу багатьом поколінням розвинути думку, що ідеологічна позиція письменника в політичному житті завдяки численним зобов'язанням прирікає його на вигнання.

30 червня в світі відзначають День Віктора Гюго, саме у цей день в 1862 році був опублікований останній розділ епічного роману «Знедолені» (Les Misérables).

У творчості Гюго є поема «Мазепа» — вперше надрукована 1829 року. Натхненням для написання поеми «Mazeppa» стали поема Джорджа Байрона "Мазепа" та творчість Луї Буланже на тему Мазепи. Поема увійшов до збірки «Поезія сходу» (Les Orientales, 1829). Як епіграф до поеми він узяв перший рядок твору Байрона — Away! — Away! Так само, як Байрон, Гюго теж наголошує на відстані, що лежить між цінностями українського героя і західним читачем. Проте прагнення романтичного героя до свободи — це не єдина роль Мазепи Гюго. У першій частині поеми Гюго наголошує на зв'язку між людиною і природою, що її оточує — українською природою, хоча Україна не згадується протягом усієї подорожі. Проте в останніх рядках першої частини Гюго повідомляє читача про майбутнє героя, а саме: одного дня його зроблять провідником України (prince … de l'Ukraine у французькому тексті). Дикий скакун Мазепи помирає. Лише коли українця відв'язують від трупа, він спроможний досягти вершини — стати гетьманом.

Цей символізм Гюго розкриває у другій частині поеми. Він пояснює, що Мазепа — це символ митця, що прив'язаний до спини Генія. Митець намагається звільнитися від пут Генія, але не може. Геній відносить митця з реального світу. Природа перешкоджає цим скачкам, бо не розуміє митця. Політ Генія — тобто коня — несе митця з банального світу на межу ідеалу.

Сам про те не здогадуючись, Гюго напророчив незалежне майбутнє України у своїй поемі.

https://uk.wikipedia.org/wiki/Віктор_Гюго