Василь Шукшин
1929-07-25 — 1974-10-02 (45)
Шукшин Василь Макарович (Василий Макарович Шукшин) - російський радянський письменник, кінорежисер, актор, сценарист. Заслужений діяч мистецтв РРФСР (1969). Лауреат Ленінської премії (1976, посмертно), Державної премії СРСР (1971) і Державної премії РРФСР ім. братів Васильєвих (1967).
Народився в селі Зростки Бійського району Алтайського краю в селянській родині. Його батьки за соціальним станом вважалися селянами-одноосібниками, або середняками. Коли в 1930 році почалася суцільна колективізація, їх змусили вступити в колгосп. Глава сім'ї — Макар Леонтійович Шукшин — став працювати механізатором на молотарці, в селі користувався заслуженою повагою. Проте надалі це не врятувало його від репресій: в 1933 році Макара Леонтійовича заарештували і розстріляли (реабілітований посмертно в 1956).
У 22 роки мати, Марія Сергіївна (до заміжжя Попова), залишилася без годувальника з двома малолітками на руках (ще була сестра Наталя). Вона виходить заміж повторно, за односельчанина — Павла Куксина. Свого вітчима Василь Шукшин все життя пам'ятав як людину рідкої доброти. Але невдовзі почалася війна і вітчим пішов на фронт, через рік в дім прийшла похоронка. Так, тринадцятирічним підлітком, Василь став головним чоловіком і годувальником в домі.
Закінчив семирічку в 1943-му і поступив у Бійський автомобільний технікум. Через два з половиною роки закинув навчання і повернувся в рідне село на роботу у колгоспі, правда пропрацював не довго і в 1946 залишив село. Влаштувався слюсарем-такелажником у трест «Союзпроммеханізація» в 1947 році, незабаром був направлений спочатку на турбінний завод в Калугу, потім — на тракторний завод у Володимир.
У 1949 був призваний на службу до військово-морського флоту. Спочатку служив матросом на Балтійському флоті, закінчивши учебку за спеціальністю радиста, в 1950 році потрапив в одну з частин Чорноморського флоту, дислоковану в Севастополі. В 1953 році у Шукшина виявилася виразкова хвороба шлунка і він був звільнений в запас медичною комісією. Вернувшись у рідне село, Василь Макарович здав екстерном екзамени на атестат зрілості в місцевій середній школі. Деякий час він працював вчителем російської мови та словесності в Зростчинській школі сільської молоді.
В 1954 році Шукшин поїхав в столицю поступати у ВДІК. Спочатку він подав документи на сценарний факультет, потім вирішив поступати на режисерське відділення, яке і закінчив в 1960 році. Проте дипломна робота випускника ВДІКа, короткометражка «Из Лебяжьего сообщают», залишилась непоміченою. Багато колег Шукшина визнали фільм несучасним, навіть нудним.
У 1956 році відбувся дебют Шукшина в кіно: у фільмі С. Герасимова «Тихий Дон» (друга серія) він зіграв в крихітному епізоді — зобразив матроса, що визирає з-за тину. Із цього матроса і почалася кінематографічна доля Шукшина-актора. Паралельно з успіхами в кіно досить успішно складалася і літературна доля Шукшина. З третього курсу він став розсилати свої розповіді по всім столичним редакціям в надії, що яка-небудь з них зверне увагу на його праці. І вже в 1960-х одне за одним почали виходити в світ літературні твори Шукшина. Серед них журнальними публікаціями: «Правда», «Светлые души», «Стёпкина любовь», «Экзамен», «Лёля Селезнёва с факультета журналистики» та інші. У 1963 році у видавництві «Молода гвардія» вийшла перша збірка В. Шукшина під назвою «Сельские жители».
На основі цих оповідань Шукшин незабаром написав сценарій свого першого повнометражного фільму «Живе такий хлопець». Ця картина вийшла на екрани в 1964 році і отримала схвальні відгуки публіки. Фільм з незрозумілих причин записали в розряд комедій і, відправивши в тому ж році на міжнародний кінофестиваль в Венеції, виставили його на конкурс дитячих і юнацьких фільмів. І хоча картині присудили головний приз, Шукшин таким поворотом подій був не задоволений. Василю Макаровичу навіть довелося виступити на сторінках журналу «Искусство кино» з власним поясненням до фільму.
Акторська кар'єра Шукшина, на противагу режисерській, складалася набагато успішніше. Шукшин знявся у фільмі «Два Федора», після чого запрошення зніматися посипалися на нього з усіх боків. За короткий період Шукшин знявся в цілому ряді картин: «Золотой эшелон» (1959), «Простая история» (1960), «Когда деревья были большими», «Алёнка», «Мишка, Серёга и я» (1962), «Мы, двое мужчин» (1963) та інші.
Перша офіційна дружина Шукшина — його односельчанка, шкільна вчителька Марія Іванівна Шумска. Вони познайомились в юності і розписались влітку 1955 року, коли Василь Шукшин, студент ВДІКа, приїхав на перші канікули з Москви. Цей шлюб розпався ледве відбувшись. Уже одразу після реєстрації В. Шукшин прийшов до дому із РАГСу один, без Марії. Виявилось, що молодята посварились біля дверей РАГСу - Марія відмовилась їхати із Василем в Москву, а вирішила залишитись із батьками в Зростках і чекати на чоловіка там. В 1957 Шукшин із Москви написав до дому листа з проханням розводу у Марії, так як полюбив іншу жінку. Офіційного розводу з М. Шумскою він так і не отримав. Шукшину вдалось «нейтралізувати» цей шлюб, лише "загубивши" паспорт.
В 1963 році він укладає шлюб з Вікторією Софроновою, дочкою письменника Анатолія Софронова. В 1965 у них народилась дочка — Катерина Шукшина. Хоча з 1964 по 1967 рік В. Шукшин уже перебував в шлюбі з актрисою Лідією Олександровою (більш відома по прізвищу свого другого чоловіка, як Лідія Чащина). І цей шлюб також розпадається, за словами Олександрової, по причині чисельних любовних зв'язків Шукшина і його пристрасті до алкоголю.
В 1964 році на зйомках фільму «Какое оно, море?» Василь Шукшин познайомився з 26-літньою актрисою Лідією Федосеєвою. Шукшин довгий час не міг вирішити, з якою із жінок жити, і підтримував відносини з обома. В решті решт, він укладає шлюб і з Федосеєвою. В цьому шлюбі у нього народились дві дочки: Марія Шукшина, актриса (1967) та Ольга Шукшина, актриса (1968).
Герої книг і фільмів Шукшина — російські люди радянського села, прості трударі із своєрідними характерами, спостережливі і гострі на язик. Один з його перших героїв, Пашка Колокольніков («Живёт такой парень») — сільський шофер, у житті якого «є місце для подвигу». Деяких з його героїв можна назвати диваками, людьми «не від цього світу» (оповідання «Мікроскоп», «Чудік»). Інші персонажі пройшли тюрму (Єгор Прокудин, «Калина красная»). Загалом Шукшин має у доробку 6 картин як режисер, і понад 9 як актор.
В творах Шукшина дано лаконічний і ємний опис російського села, його творчість характеризує глибоке знання мови та деталей побуту, на перший план в ньому часто виходять глибокі моральні проблеми, російські національні і загальнолюдські цінності.
Володимир Висоцький так відгукується про Шукшина: "…Очень уважаю всё, что сделал Шукшин. Знал его близко, встречался с ним часто, беседовал, спорил, и мне особенно обидно сегодня, что так и не удалось сняться ни в одном из его фильмов. Зато на всю жизнь останусь их самым постоянным зрителем". В'ячеслав Пьецух характеризував Шукшина «останнім героєм російської літератури».
2 жовтня 1974 року В.М. Шукшин помер від сердечної недостатності на зйомках фільму «Они сражались за Родину». Похоронений на Новодівичому кладовищі. В 1976 році, посмертно, за творчі досягнення письменнику біла присуджена Ленінська премія.
Після смерті Шукшина в народі раптово поповзли чутки про те, що помер він не природною смертю — мовляв, йому допомогли це зробити. Ці чутки циркулювали навіть у кінематографічному середовищі: сам Бондарчук одного разу зізнався, що якийсь час вважав, що Шукшина отруїли. Але ці чутки ніякого реального підтвердження так і не знайшли, хоча час від часу продовжують виринати і в наші дні.
Видання автора