Сократ

Сократ (Σωκράτης) - один з найбільш відомих філософів Стародавньої Греції, перший значний мислитель, котрий став родоначальником об'єктивного ідеалізму, спрямованого проти матеріалістичних вчень мілетської і ефеської філософських шкіл, автор так званого «сократичного методу»; вважається одним із засновників Західної філософії.

Сократ не залишив жодного письмового джерела після себе, тому його вчення відоме здебільшого завдяки свідченням його послідовників, зокрема його найвидатнішого учня — Платона, який виклав ідеї учителя в «Апології Сократа». Втім у ній важко відрізнити історичного Сократа від Сократа як фігури, що пропагує платонівські ідеї. Платон представляє Сократа ідеальним втіленням людської сутності, не менш захоплену характеристику мудрецю ще за життя дала Дельфійська піфія:

«Хоча Софокл мудрий, а Евріпід ще мудріший, Сократ мудріший за всіх.»

Син скульптора Софроніска і повитухи Фенарети, Сократ народився близько 469 до н. е. в Афінах. В ранні роки навчався у батька обробки каменя і навіть вважався здібним скульптором, проте скоро покинув батьківську майстерню, аби навчатись риторики та софістичної мудрості в освіченого афінянина Критона. Серед інших вчителів Сократа згадуються Продік Кеоський, який надавав великого значення моральним проблемам у філософії, а також Аспасія, дружина афінського стратега Перикла, яка навчала юного філософа риториці. Музикою Сократ займався із Дамоном, наставником Перикла, математикою — з відомим геометром та астрономом Феодором з Кирени. До основного філософського методу «запитання-відповідь» його долучала афінська піфія Діотіма, яка бездоганно володіла риторикою та діалектикою.

Попри те, що Сократ не був самоучкою, а здобув гідну освіту, все своє життя він задовольнявся малим і тільки найбільш необхідним, до того ж ніколи не брав грошей з учнів за навчання (чого дружина Сократа Ксантіппа не розуміла), жив у простих, аскетичних умовах. Все своє життя він провів в Афінах, не піддавався спокусі подорожувати, як чинили інші філософи. Проте в добу Пелопоннеської війни відправився у похід та захищав своє місто. У битві при Делії навіть врятував життя своєму майбутньому учневі Ксенофонту. Сократ також брав участь у битві при Потідеї, був нагороджений за звитягу у бою.

Існує переказ про те, що одного ранку Сократ прокинувся і не зміг відповісти на якесь запитання, а тому стояв, не рухаючись, протягом доби, а наступного світанку, помолився до сонця та пішов. Альтернативним поясненням такої поведінки, яка не була поодиноким випадком, Бертран Рассел вважає напади каталепсії. Алківіад описує Сократа в Платонівському «Бенкеті» як солдата — нечутливим до браку їжі чи води, до холоду чи спеки. Він рідко п'є вино, але якщо п'є, то, здебільшого залишаючись тверезим.

За свідченнями Аристотеля, Сократ двічі одружувався: з Ксантіппою, яка народила йому сина, і з Мірто, дочкою Аристіда, що народила йому двох синів. Деякі античні історики, зокрема Сатир та Ієронім, стверджували, що Сократ жив одночасно з обома жінками, оскільки зважаючи на великі втрати періоду війни, афінська влада дозволяла громадянам одружуватись з однією жінкою й одночасно мати дітей від іншої. Історії більше знайома Ксантіппа, ім'я якої стало називним через вибуховий, сварливий характер.

Сократ, будучи первісно софістом, був націлений не тільки на риторику, але й на обґрунтування політики. Як зазначає інший його учень, Ксенофонт (опис якого частіше піддається критиці, ніж платонівська «Апологія», та який сильно відходить від Платона, а там, де ні — вважається, що свідчення переписані із праць Платона), Сократ увесь час був зайнятий проблемою, як привести фахівців до влади. Для цього він займався етичною освітою громадян. Проте Сократ навчав тільки багатих людей — як він зазначає в Платонівській «Апології», вони менш зайняті та мають час вислухати його вчення. Більше того, в (напів-) аристократичному суспільстві такі люди мають більше впливу.

Сократ став першим публічним грецьким філософом: свої заняття він проводив на вулицях міста, заповнених найрізноманітнішим людом: торговцями, солдатами, ремісниками, аристократами та бездомними. Він швидко здобув популярність серед афінян, хоча ексцентричність філософа ставала й предметом глузувань, навіть серед освічених громадян. Комедіограф Аристофан зробив Сократа головним персонажем своєї п'єси «Хмари», поставленої 423 до н. е. на Великих Діонісіях. Карикатура на Сократа представляє його натурфілософом і софістом, він добре впізнавався завдяки масці «вченого доктора», який пояснював різноманітні явища без зв'язку із божественними силами. Зокрема, дощ і гроза відбуваються через хмари, а не тому що існує Зевс, а самі боги схожі на хмари, що пливуть невідомо куди. Учений доктор вирішує й інші питання: чим пищить комар, на скільки стоп стрибають блохи та інші. Одночасно аристофанівський Сократ розбещує молодь, пропонуючи надійні способи уникнути покарання за проступки, серед яких подружня зрада. Таким чином, перед глядачем розгортались два пороки: неповага до богів та розбещення юнаків.

До часу написання комедії Сократу вже виповнилось 46 років, через 24 роки йому згадають ці звинувачення перед тим, як винести смертний вирок. Суворі хранителі існуючого порядку стверджували, що Сократ серед гулящих людей розмірковує про вище благо, критикує загальноприйняті погляди, закликає громадян не піклуватись ні про що, окрім своєї душі.

Сократ мав численний гурт учнів, з якими проводив свої філософські бесіди. Частина з них була налаштована проти афінської рабовласницької демократії. Саме це було поставлено в вину Сократу і стало приводом до його переслідування. Він був звинувачений у поширенні вільнодумства. За вироком суду філософ у травні 399 р. до н. е. був страчений. У тексті звинувачення було сказано, що Сократ «не визнає богів, котрих визнає місто, і вводить інших, нових богів. Міра покарання — смерть».

Звинувачення в атеїзмі не було чимось новим в Афінах. До Сократа відомі принаймні три подібні випадки, коли за невіру в богів притягували до суду. Загалом в місті панувала терпимість. При чому на початку суду допускалось, що звинувачуваний може або відмовитись від своїх поглядів, або наступної ж миті виїхати з міста назавжди. Сократ не забажав чинити першого, не забажав він і покидати Афіни. Головним пунктом обвинувачення стало розбещення юнацтва. Сократу закидали, що своїми пустими балачками, він відволікає громадян від служіння державі, виховує в молоді неповагу до традицій, усталених правил. Афінський закон вимагав, аби звинувачений сам себе захищав. Вважаючи, що не чинив несправедливо, Сократ виступив без підготованої промови. Ця промова — бесіда із суддями, звернення до народу. Він не намагався розчулити суддів, а навпаки зауважив:

«Я той, кого бог дав вам, аби ви стали кращими. Якщо ви мене стратите, то другого разу такого благодіяння годі й чекати.»

Присяжні зупинили промову обуреними криками і тут же проголосували: Сократ винен. Проте і це рішення не ставало останнім вироком, він міг сплатити штраф або все-таки залишити місто. Сократ відмовився знову, оскільки в протилежному випадку погоджувався б із обвинуваченням. Відомо, що учні Сократа готували його втечу із в'язниці, але Сократ не відгукнувся на щиру пропозицію друзів. Більше того він промовив довгий монолог про те, що громадянин, навіть несправедливо засуджений, не може відповідати злом на зло.

Сократ відмовився від дослідження природи, вважаючи це заняттям негідним і безбожним. За Сократом, світ — творіння божества. Він був ярим противником матеріалістичних вчень своїх попередників. Природа, світ речей не повинна цікавити справжнього філософа. Предметом філософії може бути лише те, що доступне людині, тобто її душа, духовне начало. Він став першим, хто в центр філософських міркувань поставив проблему людини. Головним завданням філософії він вважав раціональне обґрунтування релігійно-морального світогляду.

До історичного Сократа нас ведуть ранні діалоги Платона, які безпосередньо примикають до «Апології» — «Лахес», «Хармід», «Лізіс». Саме за цими творами Платона можна скласти уяву про те, якою була філософія і діалектика Сократа.

У центрі філософії Сократа — людина, але він її розглядав насамперед як моральну істоту, тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Головним предметом бесід Сократа були питання етики — питання про те, як треба жити. Його мета — виховати в своїх учнях філософів. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Він виходив із фалесівського «Пізнай самого себе» і «Я знаю, що я нічого не знаю». Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, вчинки, і в цьому полягає основне завдання філософії.

Сократ вважав: філософія збагачує людей, припускаючи, що правильні дії виходять із правильних знань, а чеснотам можна навчити. Намагався обґрунтувати моральність розумом, що ставило під сумнів святість традиційних норм. Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

На відміну від попередніх йому матеріалістів, які шукали відповіді на питання, що стосуються людини, перш за все, в її ставленні до природи, Сократ підкреслював значення совісті, внутрішнього голосу, який він називав даймоніон і який був гарантією осягнення людиною істини. Даймоніон — не суб'єктивний елемент, він має божественне походження. Згідно з Сократом, за допомогою даймоніону боги виділяють людину і повідомляють сенс всьому у всесвіті. Сократ вважає людину метою всього у світі. Він відкидає натурфілософію з її причинно-наслідковими зв'язками. Сократ протиставляє їй телеологію (концепція доцільності), яка тісно пов'язана з його етичними принципами.

У бесідах і дискусіях Сократ звертав основну увагу на пізнання сутності чесноти. Для Сократа мораль зливається зі знанням. Справжня моральність, за Сократом, — це знання того, що є благо і прекрасне і разом з тим, корисне для людини, що допомагає їй досягти блаженства і життєвого щастя. Чесноти, тобто пізнання того, що є благо, можуть досягти лише «шляхетні люди»:

«Хлібороби та інші робітники дуже далекі від того, щоб знати самих себе ...Адже вони знають лише те, що належить тілу і служить йому... А тому, якщо пізнання самого себе є закон розуму, ніхто з цих людей не може бути розумним від знання свого покликання.»

Основними чеснотами Сократ вважає стриманість, мужність, справедливість. Ці чесноти людина набуває шляхом пізнання і самопізнання. Чесноти, а також моральні норми і закони, засновані на них, Сократ вважав вічними і незмінними.

Своє мистецтво пізнання правди Сократ називав мистецтвом допомоги народженню — майєвтика (тут дослідники проводять паралель із тим, що мати Сократа була повитухою, жінкою, що допомагає народженню). Мета майєвтики — всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення поняття; знаходження істини шляхом постановки питань, відповідаючи на які відповідач сам знаходить, «повиває» істину, обговорювану з установками того, хто намагається.

Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно, Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає і знання. За допомогою сугестивних питань він деморалізує свого опонента, показуючи йому, що той нічого не знає («сократівська іронія»), для того, щоб побудувати наново його світогляд, який останній змушений визнавати вже без заперечень.

Головною метою методу Сократа було виявити моральну основу окремих випадків людської поведінки. Досягненню цієї мети служила специфічна індукція. Вона повинна була на основі виявлення загальних рис різних випадків людської поведінки показати те спільне, яке можна було б вважати загальною моральною основою людської поведінки. Загальне, отримане за допомогою індукції, фіксувалося дефініцією. Дефініцію слід було піддати новій іронії з метою виявлення суперечностей, а потім за допомогою майєвтики та індукції сформулювати нову дефініцію. Дефініція у Сократа служить понятійним впорядкуванням досягнутого знання, його видів і родів та їх взаємовідносин. Прагнення постійно виявляти суперечності у [твердженнях'>, зіштовхувати їх і таким шляхом приходити до нового знання є джерелом розвитку суб'єктивної діалектики. Саме тому метод Сократа був сприйнятий і розроблений Платоном і Гегелем.

Діалектика — метод питання та відповіді — не є сократівським винаходом, її винайшов Зенон Елейський. Проте Сократ суттєво розвиває діалектичний підхід всебічного розгляду предмету. Цікаво провести паралелі між Сократом та Рене Декартом, оскільки обидва вони стоять у витоках хвиль розвитку філософії. Обидва вони піддають все те критиці, що не можна логічно обґрунтувати, для того, щоб вибудувати світ за новими принципами, на нових засадах.

Античні філософи до Сократа називаються досократиками.

Сократ був прихильником та ідеологом афінської аристократії. Вже перед початком Пелопоннеської війни навколо нього утворюється гурток слухачів, значення якого з часом зростало. Серед його членів були: Алківіад, який під час Пелопоннеської війни зрадив Афінську демократію і перейшов на бік Спарти; Критій, що очолив реакційну владу в Афінах в 404 — 403 роках до н. е. (так звану, Тиранію тридцяти, під час поразки демократичної партії). Один з найвизначніших учнів Сократа — Ксенофонт — залишив Афіни і, як начальник спартанських військових підрозділів, перейшов на службу до перського царевича Кира Молодшого. Платон, який з двадцяти років був членом гуртка, став після смерті Сократа одним з найвидатніших ідеологів аристократії.

Сократ високо цінував суспільства, які спираються, перш за все, на землеробство і військову справу. Землеробство він протиставив ремеслу і торгівлі, які, на його думку, руйнують порядок громади і згубно впливають на душі людей.

Сократ першим здійснив спробу класифікації форм держави. Він виділяє монархію, тиранію, аристократію, плутократію і демократію. Правильною і моральною він вважає тільки аристократію, яку він характеризує як владу невеликої кількості освічених і моральних людей. Ці ідеї Сократа розвиває в своїх працях Платон.

Сократ вважає, що саме наявність чеснот у людини повинна визначати можливість виконання нею державних або громадських функцій, а не жереб, як це практикувалося в Афінах у період правління демократичної партії. Тому Сократ і критикував демократію. У своїх бесідах він наводив приклад, що керманича на кораблі, тесляра або музиканта не можна обирати за жеребом, але тільки за здібностями і знаннями.

Ще за життя Сократа ряд його учнів, противників афінської демократії, покинули Афіни. Інші його послідовники пішли з Афін після його смерті. На початку 4 століття до н. е. деякі учні Сократа заснували власні філософські школи, які отримали назву сократівських, або сократичних. Серед них найбільш відомі: мегарська школа, елідо-еретрійська школа, киренаїки, а також школа кініків. Перші три отримали свою назву за містом, де жили засновники шкіл, остання — за прізвиськом «пес», яке отримав її представник Діоген із Синопу (не плутати з Діогеном із Аполонії). Кожна з цих шкіл по-своєму розглядала поставлені Сократом питання про можливість пізнання, про предмет загальних понять, про цілі практичної діяльності, про вище благо. Школи часто виступали один проти одного і проти інших учнів Сократа (наприклад, Платона і Ксенофонта). Філософські відмінності були досить великі, у той час як мегарська і елідо-еретрійська школи тяжіли до ідеалізму, у кініків домінує матеріалістична орієнтація, а киренаїки чітко проводять атеїстичну лінію.

https://uk.wikipedia.org/wiki/Сократ