Сааді Ширазі

Абу-Мухамед Мусліх ад-Дін ибн Абд Аллах Ширазі (ابومحمد مصلح‌الدین بن عبدالله شیرازی)‎, більш відомий за своїм псевдонімом Сааді́ - один з найбільших класиків перської літератури Середньовіччя, поет, представник практичного, життєвого суфізму.

Дати життя достеменно не відомі. Народився 1208, або трохи пізніше (більшість джерел називає 1210-й рік) у Ширазі, Персія, теперішній Іран.

Прізвисько «Сааді» походить від імені атабека Фарсу Саада ібн Зангі (1195—1226), якому служив ще батько поета, і який взяв участь у вихованні Муслім ад-Діна. Під опікою Саада ібн Зангі Муслім ад-Дін вступив до медресе Нізамія в Багдаді. Вчився у суфійських шейхів і намагався перейнятися їхніми аскетичними ідеалами. Проте вірші, написані Сааді в той час, дихають юнацької любов'ю до життя і його радощів.

Нашестя монголів на Іран і повалення Саада ібн Зангі в 1226 змусило Сааді втікати, і протягом 30 років доля, повна всяких злигоднів, безперервно кидала його то в один, то в інший кінець мусульманського світу. В Індії, в Суменаті, для збереження свого життя Сааді удавано прийняв віру вогнепоклонників і потім утік, убивши каменем сторожового жерця. У Мецці Сааді побував 14 разів, здебільшого добираючись туди пішки. Завдяки чудовому знанню класичної арабської мови він став проповідником в Дамаску і Баальбеку, але почав нудитися світом і усамітнився в пустелі під Єрусалимом. Тут він потрапив у полон до хрестоносців, які перевезли його на сирійське прибережжя, в Триполі, й змусили там рити окопи для фортеці. Його за 10 червінців викупив один знайомий багач з Алеппо, привіз до себе і одружив зі своєю дочкою. Рятуючись від нестерпного сімейного життя, Сааді втік до Північної Африки.

Промандрувавши крізь всю Малу Азію, Сааді опинився в рідному Ширазі 1256 року і під заступництвом Абу-Бекра, сина покійного Саада, прожив у приміському монастирі до кінця життя.

Помер в Ширазі у 1291-му чи 1292-му році.

Сааді проповідував гуманізм, викривав феодальний гніт під час панування монгольських ханів.

Основні твори — ліричні газелі (строфа арабського віршування) та збірки дидактичних оповідань «Бустан» («Плодовий сад», 1257, у віршах) і «Ґулістан» («Трояндовий сад», 1258, у прозі). Основну заслугу Сааді вбачають у тому, що в своїй газелі він зумів поєднати дидактику суфійської газелі з красою і образністю любовної газелі. Кожен бейт в ній можна прочитати як в любовному, так і в філософсько-дидактичному ключі. Продовжувачем цієї традиції є інший відомий перський поет Гафіз Ширазі.

https://uk.wikipedia.org/wiki/Сааді_Ширазі