Френсіс Бекон
1561-01-22 — 1626-04-09 (65)
Френсіс Бекон (Francis Bacon) - англійський політик, державний діяч, вчений, філософ і есеїст. Лорд-хранитель Малої печатки і Лорд-канцлер Англії в 1617—1621 роках. Один із творців емпіризму — філософського напряму, який твердить, що головне — власний досвід.
Френсіс Бекон народився через два роки після коронації Єлизавети I, в особняку Йоркхауса на центральній лондонській вулиці Стренд, в сім'ї сера Ніколаса Бекона та Енн (Анни) Бекон (ур. Кук), дочки англійского гуманіста Ентоні Кука, вихователя короля Англії та Ірландії Едуарда VI. Енн була другою дружиною Ніколаса, і, крім Френсіса, у них був старший син Ентоні (у Ніколаса було ще три сина від першого шлюбу.
Бекони разом із родичами належали до так званої "нової знаті" і були віддані Тюдорам. Мати Френсіса була пуританкою і добре освіченою людиною, володіла древньогрецькою і латиною, вела переписку з провідними кальвіністами Європи, перекладала на англійську богословську літературу. Отож і своїх дітей вона спонукала до вивчення теологічних доктрин та суворого дотримання релігійних обрядів.
Окрім подібного оточення, про дитинство Френсіса відомо мало, хіба що він був хворобливим і, ймовірно, початкову освіту здобував здебільшого удома. В квітні 1573 він поступив у коледж Святої Трійці в Кембриджі, де провчився три роки, розом із своїм старшим братом Ентоні; їх персональним учителем був майбутній архиєпископ Кентерберійський. На здібності і гарні манери Френсіса звернула увагу сама Єлизавета I, яка часто розмовляла з ним, і жартома називала юним лордом-хранителем.
Закінчивши коледж, майбутній філософ отримав неприязнь до філософії Аристотеля, яка, на його думку, була гарною для абстрактних диспутів, але не для користі людського життя. 27 червня 1576 року брати вступили в спільноту вчителів в Грейс-Інні. Через кілька місяців, по протекції батька, Френсіса відправили за кордон, в складі почту англійського посла в Парижі.
Смерть батька в лютому 1579 заставила Бекона повернутися додому, в Англію. Сер Ніколас відкладав значну суму для сина, але смерть завадила здійснити цей намір, і грошей Френсісу виявилось недостатньо, він почав брати в борг. Згодом борги завжди висіли над ним. Молодший Бекон, облаштувавшись з 1579 році у своїй резиденції в Грейс-Інні, почав свою професійну діяльність як юрист, пізніше став широко відомий також як адвокат-філософ і захисник наукової революції. В 1580 Френсіс подав прохання про призначення його на якусь посаду при дворі, проте воно залишилось не вдоволеним. Королева і згодом була прихильною до філософа, консультувалась із ним по правовим та іншим питанням держслужби, але це не впливало ні на матеріальне заохочення, ні на кар'єрне просування. Невдоволений своїм просуванням по службі, Бекон неодноразово звертався з проханнями до своїх родичів Сесілів; в одному з листів до лорда-казначея, барона Берли міститься натяк, що просуванню його кар'єри таємно перешкоджають.
В 1580-х Бекон написав філософське есе «Найбільше породження часу» (лат. Temporis Partus Maximus, не збереглося), в якому намітив план загальної реформи науки й описав новий, індуктивний метод пізнання. В молоді роки Френсіс захоплювався театром, приймав участь в написанні і постановці кількох спектаклів.
З 1581 року Бэкон засідає в Палаті общин, безперервно аж до його обрання в Палату лордів. Під час свого третього перебування в парламенті, 3 листопада 1586 року, Бекон виступав за покарання Марії Стюарт, королеви Шотландії, в 1593-му виступив проти ініціативи лордів по виплаті трьох субсидій королівському двору в стислі строки (на протистояння військовій загрозі з боку Іспанії). Френсіс був видатним оратором і його виступи мали вплив на сучасників. В процесі дебатів Бекон вступив в опозицію спочатку з Палатою лордів, а потім, фактично, і з самим двором, філософ впав у немилість і був змушений виправдовуватись.
У Ф. Бекона було певне протистояння із юристом Эдвардом Коком, що увійшло в історію як "один із постійних факторів англійського політичного життя протягом 30 років". Спочатку це було викликано їх суперництвом за посаду генерального прокурора (в 1594-у цю посаду отримав Кок), а потім і на особистій ниві: багата вдова леді Хаттон, за якою він упадав, віддала перевагу Е. Коку і вийшла за нього заміж.
В 1597 філософ публікує свою першу літературну працю «Досліди і повчання моральні і політичні», які потім неодноразово перевидавались. Перше видання містило 10 коротких есе, в нових редакціях автор збільшив їх число і урізноманітнив тематику, більше акцинтуючись на політичних аспектах. Так у виданні 1612 року було уже 38 есе, а у виданні 1625 року — 58. Всього ж було три прижиттєвих видання "Дослідів". Книга подобалась публіці і була переведена на латинську, французьку і італійську мови; слава автора ширилась, але його фінансовий стан залишався проблемним. Одного разу він навіть був затриманий на вулиці по скарзі одного ювеліра з-за боргу в 300 фунтів.
У 1601 році був засуджений до смертної кари за виступ проти королівської влади друг Френсіса граф Ессекс. Колись граф Ессекс навіть подарував Френсісу земельну ділянку в Твікенхем-парку, яку Бекон згодом продав за 1800 фунтів. В складі суддів, що виносили вирок, був і Френсіс Бекон. Після виконання вироку Бекон пише Декларацію при злочинні діяння Роберта, "колишнього графа Эссекса". Хоча документ витримав значні правки з боку королеви та її радників, але по факту для сучасників у цьому творі автор звинувачує свого друга. В 1604 році, бажаючи виправдатись, Бекон пише «Апологію», що описує його дії і відносини з графом.
Після смерті в березні 1603 Єлизавети I, при Якові I, уже в липні Бекон отримав титул лицаря (і ще майже 300 осіб). За два місяця при Якові I в лицарі посвятили стільки ж людей, скільки за попередні десять років правління Єлизавети I. В 1604 році Бекон отримує посаду штатного королівського адвоката, а з 25 липня 1607 обіймає посаду генерал-солиситора з доходом біля тисячі фунтів на рік.
В 1605 році Бекон видав свою першу значну філософську працю: "Дві книги про відновлення наук", що отримала подальший розвиток через 18 років в праці "Про гідність і примноження наук". У передмові автор не скупився на рясні вихваляння Якова I, що було звичайним явищем для тодішньої літературної практики.
В 1608 році філософ стає реєстратором Зоряної палати, зайнявши ту посаду, кандидатом на яку він був призначений ще при Єлизаветі I в 1589 році; його річний дохід, від королівського двору, склав 3200 фунтів. В 1613 році Бекон став генеральним прокурором, парламентарі оголосили, що генеральний прокурор не повинен засідати в палаті общин, однак для Бекона зробили виключення. В 1616 Бэкон стає членом таємної ради, не без допомоги молодого фаворита короля Джорджа Вільєрса, згодом герцога Бекінгема.
Період з 1617 по початок 1621 року виявився найбільш плідним для Бекона як в кар'єрному просуванні, так і в науковій роботі: 7 березня 1617 він стає Лордом-хранителем великої печатки Англії, 4 січня 1618 його призначили на вищий пост в державі - він став лордом-канцлером; в липні того ж року ввели в коло перів Англії, присвоївши титул барона Веруламського, а 27 січня 1621 року звели на наступний щабель перства, зробивши віконтом Сент-олбанським. 12 жовтня 1620 року опублікована одна з найзнаменитіших його робіт: «Новий Органон», друга, за задумом філософа, частина незавершеної генеральної праці - «Велике Відновлення Наук». Ця праця стала плодом великої багаторічної роботи.
1621 року парламент ініціював ряд розслідувань з приводу монополій та зловживань чиновників. В суді палати громад було звинувачено у хабарі самого канцлера - Бекона - а саме, в отриманні деякої суми грошей під час слухання справи Обрі, після чого рішення було винесено не на його користь. Майже відразу після цього виникло друге звинувачення (справа Едварда Егертона), яке парламентарії вивчили, знайшли справедливим і виступили із вимогою покарати канцлера. Як писав Бекон Якову I: "... я можу бути морально нестійким і розділяти зловживання часу. ... я не буду обманювати щодо моєї невинності, як я вже писав лордам, ... але скажу їм тією мовою, якою говорить мені моє серце, виправдовуючи себе, пом'якшуючи свою провину і щиросердно визнаючи її". Тобто визнаючи свою провину він вказує на тодішню практику загального хабарництва.
3 травня 1621 року, після ретельного обговорення, лорди винесли вирок: штраф 40 000 фунтів та ув'язнення в Тауер на термін, визначений королем, позбавлення права займати будь-які державні посади, засідати в парламенті і бувати при дворі. Була також пропозиція позбавити його титулів барона і віконта, але вона при голосуванні не пройшла. Вирок був виконаний лише частково і в малому ступені: 31-го травня Бекона ув'язнили, але через кілька днів король випустив його на волю, згодом також простив і штраф. Потім було загальне прощення (хоча воно не скасовує вирок парламенту), і довгоочікуваний дозвіл бувати при дворі, дане, ймовірно, не без допомоги фаворита короля Бекінгема. Однак в парламенті Бекон вже більше ніколи не засідав, і його кар'єра державного діяча закінчилася. Своєю долею він підтвердив вірність своїх же слів, сказаних в есе "Про високу посаду": "На високому місці нелегко встояти, але немає і шляху назад, крім падіння або принаймні заходу...".
Філософ був ортодоксальний англіканином; написав ряд релігійних творів: «Визнання віри», «Священні роздуми» (1597), «Переклад деяких псалмів на англійську» (1625). Також, в роботі «Нова Атлантида» є багато відсилань до Біблії, що маються на увазі, а праця «Велике відновлення наук» є, як вважає англо-ірландський учений Бенджамін Фаррингтон, натяком на «Божественну обітницю людського панування над усіма створіннями». У своїх «Дослідах ...» Бекон, серед іншого, міркує про різні питаннях релігії, критикує забобони і атеїзм: «... поверхнева філософія схиляє розум людини до безбожництва, глибини ж філософії звертають уми людей до релігії».
У 1603 році Бекон був представлений вдові лондонського старійшини Бенедикта Бернема, матері своєї майбутньої дружини, Аліси Бернем (1592-1650). За кілька років відбулося весілля 45-річного Френсіса і 14-річної Аліси (10 травня 1606 року). Дітей у Френсіса і Аліси не було.
Помер філософ у віці 65 років після того, як проводячи досліди із заморожування м'яса для його тривалого зберігання у розпал холодної зими, набивав тушку курки снігом, переохолодився та застудився. Смерть настала, ймовірно, від найчастішого ускладнення застуди — пневмонії. Уже важкохворим, в останньому листі до одного зі своїх друзів, лорда Ерендела, він із торжеством повідомляє: «І все ж таки дослід чудово вдався!». Як учений він був упевнений в тому, що наука повинна дати людині владу над природою і тим поліпшити його життя.
Бекон розробив новий, антисхоластичний метод наукового пізнання. Догматичній дедукції схоластів він протиставив індуктивний метод, що ґрунтується на раціональному аналізі дослідних даних. Матеріалізм Бекона — непослідовний. Визнаючи об'єктивність і пізнаванність матеріального світу, активність матерії та її рух, вірячи у силу розуму і науки, Бекон робив поступки теології та дотримувався вчення про так звану двоїсту істину. Найважливіші філософські твори Бекона: «Новий Органон», «Про принципи і начала».
Філософія Френсіса Бекона присвячена свідомій спробі формування науки та наукового пізнання. Трактат у вигляді проекту (який не був завершений повністю) «Великого відродження наук», доповнений 1620 pоку трактатом «Новий Органон», є найпопулярнішим у філософії минулого та сьогодення. Бекон послідовно піддає критиці філософію як форму споглядання і пропагує філософію, як науку про реальний світ, що базується на дослідному пізнанні. Такою позицією він, власне, висловив нову фундаментальну ідею, що лягла у фундамент сучасного природознавства, об'єктивного пізнання дійсності. Його творчість у багатьох місцях пронизана компромісом концепції «двоїстої істини», тобто істини «одкровення», істини про Бога (теологічної істини) та істини філософської, тобто істини, відкритої в науковому пізнанні.
Місце науки Бекон вбачав у вирішенні суспільних проблем і суперечностей сучасного йому суспільства. Визначаючи місце науки, Бекон визначив цілі наукового пізнання: «істинні цілі науки, щоб не займалися нею ні задля свого духу, ні задля вчених дискусій, ні задля приниження інших, ні задля користі та слави, ні задля влади, а задля того, щоб мати від неї користь та успіх самого життя суспільства». Цьому спрямуванню науки підкорив Бекон і наукові методи, завдання яких він вбачав у пізнанні об'єктивного, реально існуючого світу. Незалежним від суб'єктивних спрямувань людини знаряддям такого пізнання він визнав експеримент та його наслідки. Ідеалом наукового знання - відсутність розбіжності між думками та речами. Саме для подолання такої розбіжності Бекон сформулював принципи наукового методу в «Новому Органоні».
Згідно з теорією двоїстої істини Бекон здійснив розрізнення чуттєвої та розумної душі людини. Розумна душа входить у людину за божественним провидінням, вона є предметом теології, а чуттєва душа має всі характеристики тілесності, вона є предметом філософських досліджень. Таким поділом він створив для науки концепцію, яка дає змогу вивчати людину, її вчинки. Вихідним моментом пізнавальної діяльності Бекон визнав чуттєвість. Тому його часто називають засновником емпіризму — філософського напряму, що будує свою гносеологію, аналізуючи чуттєве пізнання і досвід. Головна теза емпіризму полягає в такому трактуванні: «немає нічого в розумі, що до цього не пройшло через чуття».
Теоретичне обґрунтування емпіризму, дане Беконом, визнають найдовершенішим серед різних напрямів філософії та серед природознавців. Емпірія — досвід, спирання на експериментальне дослідження (а не на ізольоване чуттєве сприйняття) — був для нього вихідним пунктом нового наукового методу, який доповнюється систематичною логічною роботою. Саму логіку він розумів як знаряддя пізнання — органон. Однак запропонована і детально опрацьована Беконом логіка кардинально відрізняється від арістотелівської, що спиралася на теорію силогізму. Критика Беконом силогістики базується на виявленні того факту, що дедуктивна логіка не здатна відійти від знаків, слів до понять. Жодна освічена людина не може сумніватися у тому, що два терміни, які збігаються у середньому терміні, збігаються взаємно. Однак, вважав при цьому Бекон, силогізми будуються з суджень, судження — зі слів, а слова є лише знаками понять. Для істинного пізнання важливо мати справу з самими поняттями та їх джерелом.
Створення нової науки та філософії, вважав Бекон, можливе лише після усвідомлення причин, що ведуть до помилок. Головну ваду він вбачав у застосуванні традиційних форм мислення, які базуються на логічній науці Арістотеля, розповсюдженій серед європейців християнством. Така логіка створює своїх ідолів (поширені помилки). Бекон вирізняв чотири види ідолів: ідоли роду, ідоли печери, ідоли ринку (площі), ідоли театру.
Ідолів роду та печери він визнав вродженими, такими, що випливають з природних властивостей душі, тоді як ідоли ринку та театру є набутими в інтелектуальному розвитку людини. Ідоли роду криються в самих чуттях людини. Усі чуттєві сприйняття, думки стосуються властивостей людини, а не дійсності. Людина, як криве люстерко, змішує свою природу та природу речей, не вирізняючи їх чітко. Подолання вад людської природи полягає у послідовному дотриманні правил нової індуктивної логіки, яку запропонував Бекон. Головне з цих правил полягає у постійній емпіричній перевірці уявлень людини: відповідають наші уявлення дійсності чи ні.
Ідоли печери — це особисті вади конкретної людини, причина яких може бути різною: погане виховання, психічна неврівноваженість, власні уподобання, власні упередження тощо. Якщо ідоли роду є обумовленими загальною для усіх людей природою — створювати судження за аналогією з власними здібностями, то ідоли печери обумовлені індивідуальною природою особи, властиві лише відповідним групам, індивідам.
Ідоли площі — перешкоди, що виникають внаслідок спілкування між людьми за допомогою слів.
Ідоли театру не властиві людині від народження, вони виникають внаслідок підкорення розуму хибним уявленням. У багатьох випадках значення слів були встановлені, не виходячи із сутності речей, а на основі випадкового враження від зустрічі з предметом. Ідоли театру — перешкоди, що народжуються серед вчених з причини некритичного засвоєння помилкової думки.
Використання дедуктивного методу (дедуктивної форми побудови думки) часто призводить до випадків, коли незначна помилка в загальному судженні, під час створення визначення властивостей одиничного, стає вирішальною в уявленні людини. Тому мислення від загального до особливого та одиничного, згідно з висновком Бекона, не можна визнати чітким у науковому пізнанні. Знання різних перешкод, що виникають під час дослідження природи, запобігає виникненню деяких помилок. Однак це знання лише негативне, а не позитивне, таке, що спрямовує пізнання. Вивчаючи історію науки, Бекон дійшов висновку, що існує два шляхи дослідження: метод догматичний (дедуктивний) та метод емпіричний (індуктивний). Саме емпіризм уможливлює звільнити пізнання від суб'єктивізму догматики, робить пізнання позитивним, незалежним від уяви. Вчений, який керується індукцією, підкоряє свою суб'єктивність властивостям дійсності, тому має знання, які не залежать від особистих уподобань, авторитету та інших ідолів пізнання. Об'єктивне знання природи проголошують ідеалом науки. Однак і чистий емпіризм не дає змоги піти далі фактів, явища до пізнання суті. Тому потрібна інтелектуальна переробка емпіричного матеріалу. Істинний метод пізнання складається з інтелектуальних дій щодо переробки матеріалу, який отримано через досвід. Вчений, що керується таким методом, схожий на бджолу, що збирає нектар, та не залишає його у первинному вигляді, а переробляє нектар на мед.
Френсіс Бекон визначив мету науки як спосіб принести користь людству. Більшість законів природи, які здаються універсальними, як з'ясувалося, справедливі лише за певних умов, поки немає причин підозрювати обмеженість або недостатність самого наукового підходу до вивчення природи. Бекон стверджував, що «істина — донька часу, а не авторитету». Бекону вдалося точно визначити не стільки мету Знання, скільки його роль в майбутньому світі технологій і, перш за все, в капіталістичній Англії.
