Антоніо Ґрамші
1891-01-22 — 1937-04-27 (46)
Антоніо Ґрамші (Antonio Gramsci) - італійський революціонер, теоретик марксизму, засновник і керівник Італійської комуністичної партії.
Народився на острові Сардинія та був четвертим з семи дітей в родині дрібного службовця Франческо Ґрамші (албанця за походженням). 1897 року його батько за підозрою в зловживанні службовим положенням був посаджений до в'язниці на 5 років. Незабаром після цього його мати з дітьми переїхала в Ґіларцу, де Антоніо закінчив початкову школу. Ще в юності у Ґрамші проявився інтерес до літератури, а захоплення соціалізмом брата Дженнаро суттєво вплинуло на його подальший розвиток. У 11 років він на два роки поступив на роботу в податкову службу в Гіларце, щоб допомогти своїй родині, надзвичайно обмеженої в матеріальному плані. Одначе він продовжував навчатися самостійно і врешті-решт повернувся до школи, де виявилися його блискучі здібності з більшості предметів. Вигравши державну стипендію, вчився у Туринському університеті, але університету не закінчив через проблеми із здоров'ям та безгрошів'я.
1913 року вступив до Італійської Соціалістичної Партії (1892-1994). Дописував до соціалістичних газет «Ґрідо дель пополо» («Голос народу») і «Аванті!» («Вперед!»), займався просвітницькою діяльністю серед робітників Турина. Після антивоєнного повстання у Турині в серпні 1917 Ґрамші було обрано секретарем міської секції соціалістичної партії.
В умовах післявоєнного революційного підйому в Італії Ґрамші виступав ініціатором руху за створення фабрично-заводських рад, що стали своєрідною формою боротьби італійських робітників за владу у 1919-1920. Під впливом ідей французького синдикаліста Жоржа Сореля (1847–1922) Ґрамші писав, що фабрично-заводські ради допомогли згуртуватися робітничому класу та дозволили робітникам усвідомити своє місце у виробничій сфері, а також набути навичок, необхідних для створення нового суспільства та держави нового типу в період, коли буржуазія більше не в змозі гарантувати розвиток продукційних сил.
У цей період він, разом з Пальміро Тольятті, Умберто Террачіні та іншими молодими соціалістами, видавав і редагував газету «Ордіне нуово» («Новий порядок»). Саме у статтях, опублікованих в «Ордіне нуово», Ґрамші на основі ретельного аналізу структури італійського суспільства розпочав теоретичну роботу над питанням рушійних сил революції в Італії і висунув завдання боротьби за союз промислового пролетаріату Півночі із селянством Півдня, наголошуючи, що такий союз є найважливішою передумовою успішної боротьби за гегемонію пролетаріату в конкретних італійських умовах.
На XVII з'їзді соцпартії у Ліворно (січень 1921) стався розлом, і ліве крило партії (від третини до чверті делегатів) сформувало самостійну комуністичну партію. Одним із лідерів молодої партії став Ґрамші. З травня 1922 року до листопада 1923 року Ґрамші, як делегат до III (Комуністичного) інтернаціоналу від Італії, жив і працював у Москві. 1924 року Ґрамші повернувся до Італії, де очолив італійську компартію і повів боротьбу за перетворення її з сектантського угрупування перших років на партію базовану на масовому русі.
Проте з початку 1920-х в Італії поступово установлювалася фашистська влада і вже у квітні 1924 року фашисти отримали ⅔ депутатських місць. 2 жовтня 1925 було створено фашистські «корпорації», що об’єднали найманих працівників і роботодавців, поклавши таким чином край профспілковому руху.
Після 9 листопада 1926, згідно із «Законом про захист держави», в Італії були розпущені опозиційні партії, закриті опозиційні газети та позбавлені мандатів депутати з нефашистських партій. Депутати-комуністи були заарештовані. Серед них був і Ґрамші.
Спочатку першого секретаря компартії відправили на о. Утіка разом з багатьма іншими «неблагонадійними», а 1928 року трибунал засудив Ґрамші до 20 років ув'язнення. Більшу частину свого строку він провів у в'язниці Турі (поблизу міста Барі). На свободу вийшов внаслідок амністії через одинадцять років — смертельно хворим. Помер у лікарні Квізізана в Римі.
Тіло Ґрамші кремовано, його поховано у загальній могилі на цвинтарі Верано. По війні Ґрамші перепоховують на римському протестантському (англійському) кладовищі.
Ґрамші прагнув виявити ті кардинальні проблеми, що не були вирішені в боротьбі за національне об'єднання і продовжували гальмувати економічний і політичний розвиток країни. Він досліджував в історичному плані проблему розриву між містом і селом, Північчю і Півднем, інтелектуалами та народом. Особливо велику увагу Ґрамші приділяв вивченню проблемі відсталості півдня Італії — так званому південному питанню, яке він розглядав насамперед як питання селянське. За Ґрамші, сільськогосподарський Південь був по суті колонією промислової Півночі — саме нещадна експлуатація селян Півдня уможливили капіталістичний поступ на Півночі.
Спочатку через інтенсивну партійну роботу, а пізніше через ув'язнення і погіршення здоров'я Ґрамші не мав часу для розробки цілісної теорії, для написання книжок чи навіть памфлетів. Його теоретичні знахідки і відкриття розкидані по сторінках 29 зошитів, які він вів у фашистській тюрмі між 1929 і 1935 роками. У цих зошитах він спробував вивчити кілька важливих питань, котрі хотів, коли з’явиться можливість, дослідити в низці книг.
Ґрамші вживає поняття «громадянське суспільство» подібно до німецького філософа Георга Геґеля (1770-1831), себто як сукупність суспільної діяльності та інститутів, що є частиною держави, але — на відміну від «політичного суспільства» (державного апарату) — не є інструментом безпосереднього владарювання. До цих інститутів належать опозиційні партії, профспілки, добровільні об’єднання громадян, школа, церква. Громадянське суспільство - це царина, в якій панівна суспільна каста «організовує» згоду через ідеологічно-культурну гегемонію (на відміну від політичного суспільства, де панування організовано через примус).
Термін «гегемонія» (панівне місце у суспільстві) є запозиченим у російських соціал-демократів кінця XIX ст., запозичивши власне термін, Ґрамші вживав його, описуючи політичний устрій, який у Європі 1920-30-х суттєво відрізнявся від дореволюційної, царської Росії. Панування буржуазії у Західній Європі, базоване не тільки на примусі, а й на своєрідній згоді, створювало умови, що унеможливлювали прихід пролетаріату до влади у спосіб, продемонстрований Жовтневою революцією.
У буржуазному суспільстві культурно-ідеологічну гегемонію здійснюють інтелектуали (або «працівники розумової праці») через інститути «громадянського суспільства» — у буржуазному суспільстві це школи, церкви, засоби масової інформації, об’єднання громадян тощо.
Марксизм й історичний матеріалізм Ґрамші позначав терміном «філософія практики», що його він запозичив в свого співвітчизника Антоніо Лябріоли. Так він підкреслював особливість марксизму як вчення, що в ньому теорія має перебувати у нерозривній єдності з практикою. Марксизм може допомогти масам стати головними дієвими особами історії, адже виробляє критичне мислення і цілісне світобачення, що спонукає до активних дій.
Ґрамші виступав проти двох, вельми впливових у його дні, теоретичних позицій, що вели до пасивності, що її можна виразити фразою «ми маємо ставитися до життя по-філософські». Першою був ідеалізм італійського гегельянця Бенедетто Кроче (1866-1952), другою — спрощений і механістичний варіант марксизму російського більшовика Миколи Бухаріна (1888-1938) (Ґрамші залишив чимало критичних заміток на популярний підручник марксистської соціології «Теорія історичного матеріалізму» останнього).
Чільне місце у «В'язничних зошитах» займають параграфи, замітки та нариси, присвячені проблемам італійської історії. Його історичні дослідження вирізняє широта тематики: в них розглядаються проблеми історії Італії від епохи Відродження (XV-XVI ст.) до періоду фашизму (1922—1943). Головною метою історичних досліджень Ґрамші була наукова розробка проблеми гегемонії пролетаріату. З розробкою цієї проблеми тісно пов'язані всебічні дослідження, присвячені епосі Рісорджименто — періоду боротьби за національне визволення й об'єднання Італії у XIX ст. На конкретних історичних прикладах Ґрамші показує, що союз із селянством визначає політичний успіх тієї сили, що здійснює керівну роль у цьому союзі. Ґрамші розглядає Рісорджименто як буржуазну революцію, що залишилася незавершеною головне тому, що в Італії не здійснили революційних перетворень на селі.
Нова національна держава постала наслідком «пасивної революції»: італійська ліберальна буржуазія боялася активної участи народних мас (насамперед селянства) в об'єднавчому русі, а італійські революційні демократи («Партія дії»), що виступали за створення республіки, відштовхували від себе селянські маси тим, що не наважувалися вирішувати аграрне питання у революційний спосіб. Збереження феодальних пережитків, слабкість демократичних сил зумовили внутрішнє безсилля ліберально-монархічного режиму, що чітко проявилися по першій світовій війні (1914-1918). Така історична «спадщина» Рісорджименто полегшила захоплення влади фашистами.
Постійну увагу Ґрамші привертали питання літератури й мистецтва: вже у другій половині 1910-х він писав літературну та театральну критику для «Аванті!». Терміном «національно-народне» Ґрамші позначав мистецтво та літературу, що допомагають завоювати та втримати гегемонію: «національно-народний» означає не інтелектуальний чи космополітичний, але такий, що звертається до народного життя та допомагає політичній мобілізації народних мас.
