Біблія
Святе Письмо, Священне Писання або Біблія (грец. τά βιβιλία, βιβλία, тобто «збірка книг») - збірник книг, що утворюють Біблію, Слово Бога, містить книги релігійного (історично-повчального) змісту. Є богонатхненними писаннями, на яких ґрунтується юдейське та християнське віровчення.
Сама книга складається із двох основних частин — це Старий Заповіт і Новий Заповіт. Старий Заповіт (іврито-арамейські писання) — 39 книг (у т. зв. Олександрійському описку — каноні — грецького перекладу Септуагінта з ІІІ — II ст. до н.е.) і Новий Заповіт (писання на «койне», загальногрецькій мові елліністичного періоду) — 27 книг, написаних апостолами про життя й вчення Ісуса Христа та поширення раннього християнства впродовж другої половини I ст.
В основі назви «Заповіт» (від івр. ברית — угода, договір, союз, заповіт) лежить ідея угоди Бога з усім людством: у Старому Заповіті розповідається про створення світу, гріхопадіння і союз Бога із народом Ізраїля; у Новому Заповіті — про спасіння людства від гріха через викуплення його Ісусом Христом своєю смертю та новий союз з Богом.
Окрім канонічних книг, існують і неканонічні книги (навколо-канонічні), апокрифи, що мають важливе значення для істориків, філологів тощо. Католицький та православний канони Святого Письма (Біблії) включають в себе 77 книг, а у протестантів — 66.
В юдаїзмі лише Старий Завіт (Танах) розглядається, як священна книга.
Православні включають до своїх видань Біблії 50 книг Септуагінти. Канон Римо-католицької церкви — Вульгата. Латинський переклад Біблії з IV століття. Вона містить 45 книг, 39 з яких дістали назву протоканонічних, решта — девтероканонічних. Протестантська Біблія у Старому Завіті містить 39 книг.
Таким чином православні церкви мають 77 книг, католицькі — 72, а протестантські — 66 книг.
Для християн священними є обидві частини Біблії. Проте для євреїв, прихильників юдаїзму, — священною є лише перша частина і тому вони взагалі не користуються терміном «Старий Заповіт». Натомість виділяють три частини Святого Письма: Тора (івр. תורה) — «Вчення» або «П'ятикнижжя Мойсеєве»; Невіім (івр. נביאים) — «Пророки» та Кетувім (івр. כתובים) — «Писання».
Поєднання початкових літер цих назв творить акронім (івр. תנ"ך), який читається як «ТаНаХ». «ТаНаХ» — і є назвою єврейського (юдейського) Священного Тексту. Залежно від згрупування біблійних текстів, юдейська Біблія налічує у своєму складі 22, 24 або 27 книг.
Старий Заповіт або Старий Завіт — перша частина Біблії, що по обсягу становить близько трьох четвертих усієї Біблії. Старий Заповіт нараховує 50 книг у православних, 45 у католиків, та 39 у протестантів, написаних переважно староєврейською мовою. У них розповідається про створення світу, гріхопадіння, взаємини Бога з вибраним ним народом Ізраїлю. Через увесь Старий Заповіт простежується обіцянка Бога відновити посередництвом Месії (спасителя) зруйновані гріхом відносини із Богом. Головна ідея Старого Завіту — договір Бога Ягве з обраним єврейським народом. Умови договору зводяться до двох основних положень: «Я — Бог Ягве: нехай не буде для тебе інших богів, окрім мене»; «Не рідніться з іншими (язичницькими) народами». Структура Старого Завіту складається з чотирьох головних груп: 1.П'ятикнижжя Мойсеєве; 2.Історичні книги; 3.Навчальні (поетичні) книги; 4.Пророчі книги.
Новий Заповіт — друга частина Біблії, що містить у собі 27 книг. У Новому Заповіті розповідається про прихід на землю Месії (Христа) від Бога, Сина Божого, щоб він помер за людей і таким чином відкупив їх від успадкованого ними від першого чоловіка Адама та його дружини Єви гріха (про що розповідається і у Старому Заповіті), та воскрес для виправдання людей, що прийняли Його дар прощення, та для оновлення їхнього життя через Святого Духа і навчання від живого Слова, воскреслого Спасителя. Будучи на землі і проповідуючи про Небесне Царство Боже, Ісус (Месія) вибрав дванадцять апостолів і доручив їм поширювати його вчення по цілому світі.
Окрім самого Євангелія в Новому Заповіті є й інші книги, де розповідається і стає відомо про виникнення та існування перших громад християнства. Апостоли у своїх посланнях (листах) до церков навчають то́му, що́ саме необхідно для спасіння, а також надають Божі настанови і керівництва для повсякденного Богопізнання.
Остання книга Нового Заповіту — Об'явлення — символічною мовою розповідає: про другий прихід Христа на землю як Царя Божого Небесного Царства; про кару для тих, хто не повірив у Христа і не виконував його волю; про вибір співцарів у його царстві, правлячих над підданими на землі; про небесне місто, збудоване Богом; про знищення розпусниці, названої «Вавилон Великий», символічним звіром; про війну Бога з земними царями — Армагеддон, що провокується Божим ворогом — Дияволом
Важливою складовою оповіді Біблії є розповідь про родовід народів. Згідно з Книгою Буття пращуром всіх людей були Адам та Єва. Після розселення їх нащадків стався Всесвітній потоп в результаті якого залишились в живих Ной та його сини. Від старшого сина Сима походять семітські народи, від Яфета — європейські і від молодшого Хама — африканські. В подальшому розповідається як утворились народи арамеїв, євреїв. арабів, ідумеїв та ін.
Книжки Старого Заповіту були перекладені вперше на грецьку мову за єгипетського Птоломея Філадельфа (283–247 до Різдва Христового) 72 єврейськими мудрецями, тому цей переклад носить назву Септуаґінти — Семидесятки (Переклад семидесяти). Новий Заповіт був написаний давньогрецькою мовою. У IV столітті все Писання було перекладено на латинську мову (382–405) Святим Єронімом. Цей латинський переклад відомий під назвою Вульґати (найстарший друк — 1462 р. в Майнці). Сама назва Біблії означає з грецької власне — «книги» і почала прикладатися до Святого Писання тільки десь з кінця III — початку IV століть.
До України Святе Письмо прийшло у X столітті у так зв. церковно-слов'янській мові, але то не була вся Біблія, а тільки Новий Заповіт, а з нього Євангелія (найстарший текст з 1092 р. переховується в Рум'янцівському музеї в Москві, далі — Бучацьке з XIV ст., переховувалося в монастирі оо. Василіян у Львові), та окремі твори Старого Заповіту (головно Псалтиря). Першою друкованою книгою зі Святого Письма був у нас Апостол, видання Івана Федорова (Львів, 1574 р.), а першим виданням всього Святого Письма була Острозька Біблія 1581 року.
У XVI ст. реформаційні впливи з Заходу підсилили в українському народі прагнення читати Св. Письмо живою зрозумілою мовою. Тоді й появилися перші переклади Євангелія на живу народну мову. З того часу маємо три переклади святого Євангелія — ченця Григорія, Архімандрита Пересопницького монастиря на Волині, далі Василя Тяпинського, і Валентина Нагалевського. З них найцінніша пам'ятка «Пересопницьке Євангеліє» зі 1561 р. Перекладач чернець Григорій так і зазначив, що переклад з болгарської мови українською зроблено «для ліпшого вирозуміння люду християнського посполитого.»
Святе Письмо, написане староєврейською (гебрейською), арамейською й грецькою мовами, було частково перекладене на старослов'янську мову в IX — X ст.ст., звич. для літургійного вжитку, й у такому виді разом з християнством дісталося з Болгарії на Русь. Тому, почавши від Остромирового Євангелія 1056—1057 рр., найдавніші книги Святого Письма, збережені з Княжої Доби — це богослужбові євангельські й апостольські та старозаповітні читання. При переписуванні ці тексти, як і повні переклади святих книг, що згодом також з'явилися на українських землях, набирали прикмет сучасної української мови. Але повний текст Святого Письма з'явився в Україні з виходом першої, друкованої 1581 р. церковно-слов'янською мовою, Острозької Біблії за текстом «Олександрійської 70-ох» (Септуагінти), а подекуди латиномовної Вульґати. Однак з підпорядкуванням українських земель Росії такі переклади були заборонені і в історично насадженій російській православній Церкві в Україні вживалося тільки Святе Письмо церковно-слов'янською мовою з російською вимовою.
Повне українське Святе Письмо, опрацьоване на підставі перекладу Івана Хоменка біблійною комісією Василіянського Чину у 1956—1962 рр. за оригінальними єврейськими, арамейськими та грецькими текстами, вийшло у римському василіянському видавництві 1963 р. На українських землях Святе Письмо українською мовою було заборонене комуністичною владою і, з її підтримкою, Російською православною церквою Московського патріархату, котрі не визнавали українську мову як богослужбову, і вимагали читання у церквах церковно-слов'янською (старослов'янською) мовою з російською вимовою.
У 19 столітті німецький археолог Георг Еберс дослідив знайдений папірус і написав наукову працю «Стародавній Єгипет в історії і Письмі» (1880), де він доводить, що наукові дані єгиптології підтверджують свідоцтва Біблії. В 1947 році в печерах Кумрана було виявлено сувої 3-1 ст. до н.е. які підтверджують достовірність Старого Заповіту. Довгий час критики Біблії стверджували що ті чи інші міста згадані в письмі насправді не існували, але в 2012 році археологами було знайдено підтвердження щонайменше історичності міста Віфлеєм.
Біблія зробила неоцінений вклад в розвиток моралі людства. В ній було заборонено ритуальне вбивство, храмову проституцію, введено обов'язок звільнювати рабів (ювілейний рік) та ін. Закони Біблії постановляють допомагати бідним, поважати старших та розумніших, проголошено цінність людського життя як образу Божого (613 заповідей).
Наука, з'явившись в Нові часи, була заснована відомими богословами. Наприклад Ісаак Нютон був автором багатьох праць з теології. Значна частина вчених вважають себе віруючими і багато хто з них не бачать конфлікту між своїми науковими і релігійними поглядами.
Проте на даний час наукове співтовариство не визнає Біблію історично точним документом, як і достовірним кодексом моральної поведінки, стверджуючи, що Біблія має дуже багато протиріч у своїх текстах, помилки перекладу, міфологізацію, вигадки переписувачів текстів Біблії тощо. Критика тексту надала підстави стверджувати, що Біблія давніми юдеями була написана як плагіат — використання стародавніх релігійних джерел, таких як шумерські тексти (наприклад запозичення епосу про Гільгамеша з приписуванням його історії до долі Мойши-Мойсея-Муси). Навіть 10 заповідей є плагіатом 125 глави «Єгипетської Книги мертвих» (цивільно-кримінальний кодекс). Вчені не визнають історичність таких подій, як вихід з Єгипту, мандрування євреїв у пустелі або епоха Суддів. Не існує також археологічних доказів виходу з Єгипту народу Ізраїля в Ханаан; але є свідчення про виокремлення серед ханаанян окремої групи бідняків в Ханаані в кількості 3000 осіб в 25 малих поселеннях з-за соціально-економічних змін всередині Ханаану (тобто — не вплив ззовні), також є археологічні свідчення про міграцію з Єгипту через терени народу за назвою «шас» (котрий мешкав на території під назвою культу Ягве і відоме пізніше як Мідіан арабського племені мідіанітянів) групи носіїв релігійного культу Єгипту вплинувших на Ханаан не одразу — лише після руйнування Першого храму було прищеплення монотеїзму. Саме та група носіїв єгипетської релігії (не Моїсей) могла прищепити 10 заповідей, як плагіат із 125 глави «Єгипетської Книги мертвих»; аналогічно Закони Хаммурапі задовго до опису «передачі Моїсею 10 заповідей на горі Синай» свідчать про передачу тотожних законів Богом для царя Хамурапі. З початком вивчення біблійних текстів на науковій основі, приблизно до середини XIX століття виникла така самостійна наука, як «критична біблістика», в якій оформився напрям досліджень — політичний монотеїзм; неупереджений аналіз текстів Біблії розкрив протиприродність і навіть штучність самої ідеї «єдиного бога», що виникла стараннями єгипетських жерців в XIV столітті до нашої ери при дворі фараона Аменхотепа IV. Що сприймається деякими сучасниками також і як бізнес-проект для глобалізації, і немає нічого спільного з релігією як такою.
Запозиченнями з найстародавніших релігій займалися не лише юдеї, але й християни: і новозавітні автори текстів, котрі відверто використали попередню філософсько-теологічну термінологію язичництва та містичні події приписали засновникам християнства; що слід вважати штучною релігійною реформою з використанням ідентичних стародавніх знань. Теологи винайшли «виправдання», що Біблія є «історією спасіння»: фіксація етапів формування розуміння поняття «Бог» окремо узятим народом, котрий старався акумулювати релігійний досвід інших народів.
Історія Стародавнього Ізраїлю та Юдеї X—VII ст. до н.е. залишається предметом палких суперечок в наукових колах. Деякі вчені визнають історичними біблійні події лише періоду VIII—VII ст. до н.е.
