Віктор Франкл
1905-03-26 — 1997-09-02 (92)
Віктор Еміль Франкл (Viktor Emil Frankl) - австрійський психіатр, психотерапевт і філософ єврейського походження, творець так званої Третьої Віденської Школи психотерапії.
В основній праці «Людина в пошуках справжнього сенсу», що була вперше опублікована у 1946 році, викладений його екстремальний досвід виживання в концентраційному таборі. Цей досвід став філософсько-емпіричною основою для створення нового методу екзистенційної психотерапії — логотерапії.
Народився у Відні в родині єврейського походження. З 1923 року навчався у Віденському університеті (спеціалізація — неврологія та психіатрія, напрямок — депресія і суїцид). Під час навчання спілкувався із Зигмундом Фрейдом і співпрацював з Альфредом Адлером. Пізніше відійшов від психоаналізу.
У 1933—1937 роках очолював, так званий, «павільйон самогубців» у головній Віденській лікарні. Після анексії Австрії нацистською Німеччиною у 1938 році втратив право лікувати «арійських» хворих і мав перейти до Шпиталю Ротшильда, єдиної віденської лікарні, де все ще лікували пацієнтів єврейського походження. Там він працював за фахом і навіть проводив операції на мозку. Його медичні рекомендації дозволили врятувати кількох людей від нацистської програми евтаназії хворих.
У грудні 1941 року одружився із Тіллі Гроссер. 25 вересня 1942 року з дружиною та батьками депортований до концтабору Терезієнштадт. Якийсь час йому дозволялося працювати за фахом. Але 19 жовтня 1944 року був відправлений до Аушвіцу. Його батьків було знищено в Аушвіці, а дружина померла у таборі Берген-Бельзен. Про це він дізнається лише після визволення.
Йому пощастило уникнути газових камер, але на тих, хто вижив, чекали нелюдські умови життя: голод, приниження, важка фізична робота за умов відсутності нормального одягу та харчування тощо. Крім того, людей тримали у постійному страху і стресі. За таких умов, чимало людей здавалося і вмирало. Ті, хто вижив, проходили три стадії психологічної «адаптації». Перейшовши через усе це, спостерігаючи за собою і товаришами, Франкл виробив власну теорію психотерапії — логотерапію.
"Я бачив сенс свого життя в тому, щоб допомагати іншим побачити сенс у своєму житті" — В.Франкл
Психотерапія на практиці. Видання 1947 року. Пізніше він опише цей досвід у книзі «Людина у пошуках справжнього сенсу».
З Аушвіца його перевели до концтабору Дахау, де йому вдалося вижити і дочекатися 27 квітня 1945 року, коли табір був звільнений американцями.
По війні протягом 25 років він очолював неврологічну поліклініку у Відні.
У 1947 році одружився вдруге на Елеонорі Катаріні Швіндт, яка була практикуючою католичкою. Пара поважала релігійні погляди одне одного, вони разом ходили як до церкви, так і до синагоги, святкували Різдво і Хануку. Їхня дочка Габріеле стала дитячим психологом.
У 1948 році захистив докторську дисертацію з філософії на тему: «Підсвідомий Бог». У 1955 році став професором Віденського університету. У 1970 році, у Сан-Дієго (Каліфорнія) відкрився перший у світі інститут логотерапії. Сьогодні логотерапевтичні товариства є у багатьох країнах світу.
Його книги перекладено на 32 мови світу.
Згідно з логотерапією, рушійною силою людської поведінки є прагнення знайти та реалізувати наявний у зовнішньому світі сенс життя. Одною з ключових, саме людських, властивостей є воля до сенсу. Пригноблення цієї потреби, яку Франкл називав екзистенціальною фрустрацією, є частою причиною психічних та невротичних розладів особистості — ноогенних розладів. Логотерапія покликана допомагати людині зробити життя — своє минуле, сьогодення, майбутнє — більш осмисленим, тим самим позбавити його від неврозу, який часто породжується відчуттям нісенітниці.
Людина має бути особистістю яка стоїть вище за те що її обмежує і те що її зумовлює. Людина є настільки людиною, наскільки вона виходить за межі власної природи та стоїть вище власних інстинктів і бажань. Вона може їх контролювати і підкорювати, а не бігти за ними. Людина на відміну від тварини має духовну сферу буття, і те, що протистоїть всьому соціальному, тілесному і навіть психічному в людині — ми називаємо духовним. Духовне за визначенням є вільним в людині. Духовне в людині те, що завжди можна заперечити. Людина завжди зорієнтована не на себе, а на якусь справу чи на іншу людину в любові до якої вона шукає себе, реалізовує своє я. Таким чином, людина може віднайти себе тою мірою, в якій вона загублює себе і не звертає на себе увагу.
Людина завжди була вільною істотою попри обставини. Свобода дає можливість людині бути «нелюдом» або святим. Свобода як атрибут буття — це якраз свобода від чогось, свобода для чогось.
Найперше свобода може виявлятися до генів, до обставин (середовища) і до захоплень. Щодо генів, то тут автор не згідний з приказкою «яблуня від яблуні не далеко падає», адже часто близнюки в одній сім'ї можуть жити протилежним життям: один — вбивця, а інший — поліцейський, наприклад. Те саме й обставини — не вони детермінують людину, а людина сама визначає як до них ставитись. Тому в таборах смерті й в катівнях було достатньо випадків як альтруїзму, так і примітивних форм виживання та егоїзму. Проте, очевидно, людина є вільною лише умовно, бо свобода не є тотожною до всемогутності через обмеженість природи.
Вразливим місцем антропології Фрейда було вчення про те, що людина найбільше прагне до насолод, адже чим більше людина їх прагне, тим менше вона їх отримує, і навпаки: чим більше людина хоче запобігти страждань і невдоволеності, тим більше вона в це втрапляє. Людина завжди може сказати своїм інстинктам і прихоті «ні».
