Вольтер
1694-11-21 — 1778-05-30 (83)
Вольтер (Voltaire, справжнє ім'я Марі Франсуа Аруе, французькою François Marie Arouet) - один з найбільших французьких філософів-просвітників XVIII століття, поет, прозаїк, сатирик, трагік, історик, публіцист, що відомий своєю дотепністю, нападками на настанови католицької церкви, а також пропагандою свободи віросповідання, свободи слова і поділу церкви і держави. Був різнобічним письменником, створюючи роботи майже в кожній літературній формі: п'єси, вірші, романи, есе, історичні й наукові роботи; написав понад 20000 листів і більше 2000 книг і брошур. Був активним захисником громадянських свобод.
Народився у Парижі. Мати, Марі Маргарет Дома, була куртизанкою, а батько, Франсуа Аруе, — нотаріусом і збирачем податків. Сам Вольтер любив батька і його ремесло, а пізніше (1744) велів оголосити себе позашлюбним сином якогось шевальє де Рошбрюна, злиденного мушкетера і поета, ніж залишатися сином заможного буржуа.
По кількох роках навчання в паризькому єзуїтському коледжі Людовика Великого (1704—1721) юний Вольтер, на вимогу батька, зайнявся вивченням права. Незабаром він проти батькової волі проміняв юриспруденцію на лаври зухвалого віршотворця і радості світського життя. У травні 1717 за складання сатири на реґента Франції герцоґа Орлеанського автор-початківець потрапив у Бастилію, проте рік ув'язнення не охолодив його літературного запалу. Вже в 1718 році була поставлена його перша значна п'єса «Едіп», прихильно сприйнята публікою.
На початку 1726 відбулася сутичка Вольтера з шевальє де Роґаном, який дозволив собі привселюдно насміхатися з його спроби сховати під псевдонімом своє недворянське походження. Озброївшись пістолетами, Аруе намагався помститися кривднику, але був заарештований, кинутий у Бастилію, а наприкінці 1726 року — змушений залишити Париж. Понад дворічне перебування в Англії зміцнило його прихильність до віротерпимості і лібералізму. Свої ліберальні погляди Вольтер виклав у «Філософських листах». У 1734 році, уже після повернення Вольтера на батьківщину, книга була спалена за вироком Паризького парламенту, а автор опинився під загрозою нового арешту. Не бажаючи спокушати долю, Вольтер того ж року виїхав до Шампані, де усамітнився в маєтку своєї коханки, маркізи дю Шатле. Одна з найосвіченіших жінок того часу, вона розділяла захоплення Вольтера метафізикою, природничими науками, біблеїстикою.
1744 року почалася коротка і невдала кар'єра Вольтера-придворного. Літературна популярність і впливові заступники забезпечили йому місце придворного історика (1745). У 1746 році його обрали до Французької академії, але йому так і не вдалося (попри всі намагання) здобути прихильність короля. У 1746 Вольтер був призначений придворним поетом і історіографом, але, викликавши невдоволення маркізи де Помпадур, порвав з двором. Холодність Людовика XV, розчарування у Версальському дворі, смерть маркізи дю Шатле (1749) схилили Вольтера прийняти запрошення прусського короля Фрідріха II, при дворі якого він з'явився 1750 року в Берліні (Потсдамі), але, викликавши невдоволення короля непорядними грошовими спекуляціями, а також сваркою з президентом Академії Мопертюї (карикатурно зображеним Вольтером у творі «Діатриба доктора Акакія»), був змушений у грудні 1754 року переїхати до Швейцарії, де йому судилося провести решту життя. В околицях Женеви він придбав невеликий маєток, що він його назвав «Відрадне» (Délices).
Намагаючись убезпечити себе від неласки з боку духівництва Женеви, Вольтер наприкінці 1758 року орендував маєток Турне (а на початку 1759 року придбав ще й маєток Ферней), розташовані по обох боках кордону Женевського кордону з Францією. У цей час Вольтер почав співпрацювати в «Енциклопедії» Дідро і Д'Аламбера. Ферней став його «питомим князівством», яким він керував як освічений монарх, став місцем розгортання його 20-річної просвітницької діяльності. Людина тепер багата і цілком незалежна, капіталіст, землевласник і в той же час власник ткацької і часової майстерень, Вольтер — «Фернейський патріарх»- міг тепер вільно і безбоязно представляти у своїй особі «громадську думку», всемогутню думку, проти старого, доживаючого свій вік соціально-політичного порядку.
Ферней став місцем паломництва для нових інтелектуалів. Дружбою з Вольтером пишалися такі освічені монархи, як Катерина II, Фрідріх II, який відновив з ним листування, Густав шведський.
У 1774 Людовіка XV змінив Людовік XVI, а в 1778 Вольтер — восьмидесятичотирьохлітній старий — повернувся до Парижа, де йому влаштували при ворожій байдужості короля — захопливу зустріч. 10 лютого 1778 року патріарх французького Просвітництва прибув до столиці Франції. Він 4 рази побував на засіданнях Французької академії, подивився виставу своєї п'єси «Ірена» (1776) у «Комеді Франсез» і навіть вступив у масонську ложу Дев'яти Сестер (куди його супроводжував Бенджамін Франклін, у той час — американський посол у Франції). Через три місяці Вольтер помер.
Він придбав собі садибу на вулиці Рішельє, активно працював над новою трагедією «Агафокл». Постановка його останньої п'єси «Irène» перетворилася на його апофеоз. Призначений директором Академії, Вольтер приступив, незважаючи на похилий вік, до переробки академічного словника. Проте сильні болі, походження яких спочатку було незрозуміле, змушували Вольтера приймати великі дози опію. На початку травня, після загострення хвороби, доктор медицини Тронше поставив невтішний діагноз: рак передміхурової залози. Вольтер ще тримався, часом навіть жартував, але часто жарти переривала гримаса болю. Черговий лікарський консиліум, який відбувся 25 травня, передбачив швидкий летальний результат.
Племінник Вольтера абат Міньо, намагаючись примирити дядечка з католицькою церквою, запросив до нього абата Готьє та парафіяльного кюре церкви св. Сульпиція Терсака. Візит відбувся вдень 30 травня. За легендою, на пропозицію священнослужителів «зректися від Сатани і прийти до Господа» Вольтер відповів: «Навіщо перед смертю набувати нових ворогів?». Його останніми словами було «Заради бога, дайте мені померти спокійно».
У 1791 Конвент постановив перенести останки Вольтера в Пантеон і перейменувати «Набережну Театінцев» в «Набережну імені Вольтера». Перенесення останків Вольтера в Пантеон перетворився на грандіозну революційну демонстрацію. У 1814, під час Реставрації, ходила чутка, що останки Вольтера були нібито викрадені з Пантеону, що не відповідало дійсності. В наш час прах Вольтера все ще знаходиться в Пантеоні.
Лірика молодого Вольтера перейнята епікурейськими мотивами, містить випади проти абсолютизму. Його зріла проза різноманітна за темами та жанрами: філософсько-фантастичний роман «Мікромегас» (1752), утопія «Кандид, або Оптимізм» (1759), філософська повість «Простодушний» (1767), трагедії в стилі класицизму «Брут» (1731), «Танкред» (видана в 1761), сатиричні поеми («Орлеанська незаймана», 1735, видана в 1755), публіцистика. Історична творчість Вольтера пов'язана з боротьбою проти релігійної нетерпимості, критикою феодально-абсолютистської системи: «Філософські листи» (1733), «Філософський словник» (1764-69). Вольтер зіграв значну роль у розвитку світової філософської думки, в ідейній підготовці Великої французької революції кінця XVIII ст.
Вольтера часто вважають атеїстом, проте він був прихильником деїзму, в основі якого віра у Бога-творця, який надалі після акту творення, не втручається в справи світу. Аналіз праць Вольтера наводить на думку, що його критика скоріше спрямована проти церкви, як установи, ніж проти самої концепції релігії. Деїст Вольтер вів полеміку, як із церквою, так і з атеїзмом. Йому належить вислів «Якби Бога не було, то його слід би було вигадати». Він брав участь в релігійних церемоніях і навіть збудував каплицю в своєму маєтку в Фернеї. Не будучи людиною релігійною, Вольтер відмовлявся все ж від атеїзму Дідро та Гольбаха й часто повторював свій знаменитий куплет:
L'univers m'embarrasse, et je ne puis songer
Que cette horloge existe et n'ait point d'horloger.
(Всесвіт дивує мене й не можу думати я, Що годинник цей існує без годинникаря.)
Таким чином Вольтер зберіг віру у «вічного геометра». Водночас, притримуючись ідей деїзму, він заперечував як ілюзію провіденціалізму, залишаючи без відповіді питання святого Августина про те, чому у світі існує зло, якщо його творець — Бог, якого всі теологи називають добрим.
Висловлював думку, що без поняття божества «не може існувати жодне суспільство», експлуатований низ повстане проти «освіченого» верху — необхідно тому зберегти релігію як моральну «вуздечку» для народу, і «якби Бога не було, його треба було б вигадати». У «повчальних проповідях», а так само в філософських повістях неодноразово зустрічається і аргумент «корисності», тобто таке уявлення про Бога, при якому він виступає як соціальний і моральний регулювальний принцип. У цьому сенсі, віра в нього виявляється необхідною, оскільки тільки вона, на думку Вольтера, здатна утримати людський рід від саморуйнування і взаємного знищення. "Принципи ці необхідні для збереження людського роду. Позбавте людей уявлення про Бога, що карає і винагороджує — і ось Сулла і Марій з насолодою купаються в крові своїх співгромадян; Август, Антоній і Лепід перевершують в жорстокості Суллу, Нерон холоднокровно віддає наказ про вбивство власної матері".
Борючись словом і ділом (заступництво за жертв релігійного фанатизму — Каласа та Сервета) проти панування і гніту релігійних забобонів та упереджень, проти клерикального бузувірства, Вольтер невпинно проповідував ідеї релігійної терпимості як у своїх публіцистичних памфлетах (Трактат про віротерпимість, 1763), так і в своїх художніх творах (образ Генріха IV, який покінчив з релігійною чварою католиків і протестантів; образ імператора у трагедії «Гебр»).
Доктрину, яка чудово відповідала Вольтеровим поглядам на співвідношення між моральним і практичним, він знайшов у творах англійського філософа Джона Локка. Локк підтримував погляди лібералізму, вважаючи, що суспільна згода не повинна ставитися вище від природних прав особистості. З іншого боку ми вчимося з досвіду, усе, що виходить за його межі, є не більше ніж гіпотеза — область певного збігу між практикою та істиною. Із цієї доктрини Вольтер виводить основну думку своєї моралі: завдання людини взяти свою долю у власні руки, покращити умови свого існування, забезпечити себе, прикрасити життя науками, виробництвом, мистецтвами й хорошим наглядом за суспільством. Таким чином, громадське життя неможливе без угоди, в якій кожен знайшов би вигоду для себе. Хоча право й різне в різних країнах, принцип справедливості, який лежить в його основі, універсальний. Усі люди можуть його збагнути, перш за все тому, що всі люди більш-менш розумні, а ще й тому, що всі можуть зрозуміти те, що корисне для суспільства є корисним для кожного. Необхідність чеснот продиктована не тільки сентиментами, а й інтересами кожної особи. Роль моралі в тому, щоб навчити нас принципів такого нагляду й виробити у нас звичку поважати ці принципи.
Будучи прихильником сенсуалізму Локка, вчення якого він пропагував у своїх «філософських листах», Вольтер був разом з тим ворогом французької матеріалістичної філософії, зокрема барона Гольбаха, проти якого спрямовано його «Лист Меммій до Цицерона»; в питанні про дух Вольтер коливався між запереченням і затвердженням безсмертя душі, в питанні про свободу волі — в нерішучості переходив від індетермінізму до детермінізму. Найважливіші філософські статті Вольтер друкував у «Енциклопедії» і потім видав окремою книгою, спочатку під назвою «Кишеньковий філософський словник» (фр. Dictionnaire philosophique portatif, 1764). У цій праці Вольтер виявив себе як борець проти ідеалізму та релігії, спираючись на наукові досягнення свого часу. У численних статтях він дає яскраву і дотепну критику релігійних уявлень християнської церкви, релігійної моралі, викриває злочини, скоєні християнською церквою.
Вольтер, як представник школи природного права, визнає за кожним індивідом існування невідчужуваних природних прав: свободу, власність, безпеку, рівність. Поряд з природними законами філософ виділяє позитивні закони, необхідність яких пояснює тим, що «люди злі». Позитивні закони покликані гарантувати природні права людини. Багато позитивних законів представлялися філософу несправедливими, такими, втілюють лише людське невігластво.
За соціальними поглядами Вольтер — прихильник нерівності. Суспільство має ділитися на «освічених і багатих» і на тих, хто, «нічого не маючи», «зобов'язаний на них працювати» або їх «бавити». Трудящим тому нема чого давати освіту: «якщо народ почне міркувати, все загинуло» (з листів Вольтера). Друкуючи «Заповіт» Мельє, Вольтер викинув усю його гостру критику приватної власності, вважаючи її «обурливою». Цим пояснюється і негативне ставлення Вольтера до Руссо, хоча в їхніх взаєминах був в наявності особистий елемент.
Переконаний і гарячий противник абсолютизму, він залишився до кінця життя монархістом, прихильником ідеї освіченого абсолютизму, монархії, що спирається на «освічену частину» суспільства, на «філософів». Освічений монарх — його політичний ідеал, який Вольтер втілив у ряді образів: в особі Генріха IV (у поемі «Генріада»), «чутливого» царя-філософа Тевкра (у трагедії «Закони Міноса»), який ставить своїм завданням «просвітити людей, пом'якшити звичаї своїх підданих, цивілізувати дику країну», і короля дон Педро (в однойменній трагедії), трагічно гине в боротьбі з анархічними феодалами в ім'я принципу, вираженого в словах: «Королівство — велика сім'я з батьком на чолі. Хто має інше уявлення про монарха, той винен перед людством».
Вольтер, як і Руссо, іноді схилявся до захисту ідеї «первісного стану» в таких п'єсах, як «Скіфи» або «Закони Міноса», але його «первісне суспільство» (скіфів і сидонців) не має нічого спільного з намальованим Руссо раєм дрібних власників-хуторян, а втілює собою суспільство ворогів політичного деспотизму та релігійної нетерпимості. У своїй сатиричній поемі «Орлеанська діва» він висміює лицарів і придворних, але в поемі «Битва при Фонтенуа» (1745) Вольтер славить старе французьке дворянство, в таких п'єсах, як «Право сеньйора» і особливо «Наніна», — малює із захопленням поміщиків ліберального ухилу, навіть готових брати шлюб із селянкою. Вольтер довго не міг примиритися з вторгненням на сцену осіб недворянського положення, «звичайних людей» (фр. hommes du commun), бо це означало «знецінити трагедію» (фр. avilir le cothurne).
Зв'язаний своїми політичними, релігійно-філософськими і соціальними поглядами ще досить міцно зі «старим порядком», Вольтер особливо своїми літературними симпатіями міцно вріс у аристократичне XVIII століття Людовика XIV, якому він присвятив свій найкращий історичний твір — «Siècle de Louis XIV».
Вольтер вважав, що «Україна завжди прагнула до свободи, але оточена Москвою, Туреччиною і Польщею, вона примушена була шукати собі протектора в одній з тих держав» («Історія Карла XII», 1731). Про євреїв у своєму «Філософському словнику» Вольтер писав: «Ви виявите в них тільки неосвічений і варварський народ, який здавна поєднує саму огидну жадібність з ницими забобонами і з нездоланною ненавистю до всіх народів, які їх терплять і при цьому їх же збагачують... Проте не слід їх спалювати.»
Свої твори Вольтер був змушений видавати часто анонімно, відрікаючись від них, коли чутка оголошувала його автором, друкувати їх за кордоном, провозити до Франції контрабандою. У боротьбі проти старого порядку Вольтер міг, з іншого боку, спиратися на величезну впливову аудиторію як у Франції, так і за кордоном, починаючи від «освічених монархів» і до широких кадрів нової буржуазної інтелігенції, аж до Росії, якій він присвятив свою «Історію Петра» і частково «Карла XII», перебуваючи в листуванні з Катериною II і з Сумароковим, і де його ім'ям була охрещена, хоча і без достатніх підстав, громадська течія, відома під назвою «вольтеріанство».
Культ Вольтера досяг свого апогею у Франції в епоху Великої революції, і в 1792 році, під час представлення його трагедії «Смерть Цезаря», якобінці прикрасили голову його бюста червоним фригійських ковпаком. Якщо в XIX столітті в загальному цей культ пішов на спад, то ім'я і слава Вольтера завжди відроджувалися в епохи революцій: на рубежі XIX століття — в Італії, куди війська генерала Бонапарта принесли принцип декларації прав людини і громадянина, частково в Англії, де борець проти Священного союзу, Байрон, прославив Вольтера в октавах «Чайльд-Гарольда», потім — напередодні березневої революції в Німеччині, де Гейне воскрешав його образ. На рубежі XX століття вольтерівська традиція в своєрідному переломленні ще раз спалахнула в «філософських» романах Анатоля Франса.
