Оскар Уайльд «De Profundis»

Напевно один із найважчих творів у Уайльда, якщо не найважчий. А «напевно» — тому, що дочитавши (скоріше подужавши) наявний у мене томик його обраних (кращих?) творів, далі я нічого з його творчості читати не планую, тож напевно вже мабуть відповісти не зможу. Крім того, що важке для читання за формою, важке за своїм змістом, мороком який прозирає з тюремної камери, мороком, як мені здалося, душі автора.

За формою ця сповідь — лист, без розділів, розривів, пауз, довжиною понад сто сторінок монотонного тексту з безперервним виливом автора, того, що йому наболіло. Так, цей текст дозволяє краще зрозуміти автора, можна сказати, зазирнути йому в душу і не тільки пізнати віхи та мотиви його творчості, а й його як людини. І особисто я, після такої сповіді, не скажу, що став ставитись до автора гірше, але швидше зміцнився остаточно у своєму ставленні до нього, як особистості, яке в мене вже склалася, виходячи з інших прикладів його творчості. Так що нічого нового, я, можна сказати, для себе не відкрив, зате ґрунтовно впорядкував те, що вже було.

Початок цього мега-листа нагадує листування між закоханою парою в період розриву їхніх стосунків. При чому складно позиціонувати, яке місце у цій парі займає автор. То він з позиції чоловіка дорікає: Ти користувалася мною як гаманцем! Ти мене розоряла! Невдячна! Ти використовувала мене, поки в мене були гроші, а варто було мені захворіти, заразившись, від тебе до речі, як ти упурхнула розважатися в іншому місці і не хотіла навіть подати мені склянку води! Від потурання тобі та твоїм примхам у мене всі біди». Але далі, коли, по ідеї, чоловік твердіє у своєму серці і жорстко каже: «Піди геть, стерво! Все скінчено між нами!», автор у своєму листі починає плазувати, ні, не як жінка, але як малолітня по вуха закохана дурепа, з нотками мазохізму, в дусі: «Ти витирав об мене ноги, ти зневажав мене, мій Коханий Лорд, я усвідомлюю, що ти наступив на горло моєму Мистецтву, я багато разів говорила своє категоричне ні, але завжди пробачала. Пробачу і тепер. Тільки повернись, Любове всього мого життя, ну чи хоча б напиши хоч один лист, я вже два роки в цій в'язниці чекаю на нього від тебе... А пам'ятаєш як ти мені писав, поки у мене були гроші? Як просив, щоб я тебе вибачила і я завжди прощала, навіть коли ти мало не застрелив мене хвору в черговому своєму припадку? І тепер обіцяю пробачити, незважаючи на те, що це по твоїй милості я потрапила до в'язниці, я розорена, принижена; але я все одно тебе пробачу, лиш попроси мене. Я тут уже два роки чекаю, ну чому ж ти ще не просиш? І навіть не буду ображатись...»

Виглядає все це як дешева слізна мелодрама, аж гидко, а коли усвідомлюєш, що це не вигадана автором історія, а реальна історія начебто не дурної людину, то гидко вдвоє; а якщо врахувати що ця пара розсварених голубків - обидва мужики - то й утричі. До речі, мені чомусь здається, що автор у цьому дуеті займав місце «слабкої» половинки. У героїв О.Генрі або, наприклад, у такого персонажа як О.Бендер, був такий принцип, що якщо обиватель настільки дурний, щоб самому добровільно віддати вам свої гроші, - то гріх цим не скористатися, інакше гроші, які фактично просто так валяються, підбере хто-небудь інший, і не бачили у цьому нічого осудливого. Ось із таких позицій бачиться мені насамперед полюбовник Уайльда. Ні, я його звичайно жодною мірою не виправдовую, але він мені виглядає насамперед у такому амплуа.

Сам же автор то намагається виставити себе таким-собі скривдженим ягням, типу ніхто не в змозі оцінити його Любов і ті вчинки, на які він здатен заради цього «найвищого почуття». То ненароком зізнається, що до такої любові його штовхнуло пересичення всіма іншими випробуваними задоволеннями, а так як в душі автор великий експериментатор, то свої експерименти він проводить не лише в творчому плані, але і, так би мовити, в польових умовах. То раптом заявляє про себе: «моє життя було сповнене збочених насолод і дивних пристрастей...». Про себе та про своє «Мистецтво» Уайльд теж вкрай високої думки. Себе він прямим текстом у своїй сповіді називає Генієм, причому порівнює себе з Байроном (не на користь Байрона) і говорить, що іншим для визнання треба було спочатку померти, він же генієм був визнаний за життя; без ніяковості називає (визнає) себе «символом мистецтва і культури свого століття» (Ось тільки в «коханні» йому видно не пощастило; дружина і діти тут не береться до уваги — видно «генії» лише на цьому зупинятися не повинні).

Відчуваються алюзії до Портрета Доріана Грея. При чому в ролі Доріана виступає легковажний і баламутний, але такий прекрасний і привабливий лорд, а сам автор - у ролі художника згубленого цією пристрастю - Уайльд у своєму листі неодноразово повторює, як багато він зробив для свого лорда, починаючи ще з його студентських проблем.

Але наприкінці Остапа/автора ще більше понесло і очікувано понесло в релігію. Після всіх пересмикувань і авторських викладок красивою літературною мовою, що перекручують християнські тексти, доводиться визнати талант автора, а якщо уявити, щоб він жив у наш час, — думаю, злий геній Уайльда окрім літератора дозволив би йому успішно реалізуватися в якості псевдо пастора і заснувати власну успішну секту. Автор захоплюється Христом в якості поета і діяча мистецтва (???) і бачить його як «молодого селянина з Галілеї». Вводить Христа в мистецтво в ролі «одного з» значних поетів, себе ж у тому ж мистецтві позначає як художника, таким чином наближаючи себе, ставлячи на один рівень із Христом. Маленька цитата з власної нової релігії автора про самого себе: «Тіло дитини — те саме, що тіло Господнє; я не гідний ні того, ні іншого» — що хотів цим донести автор, я до кінця не пізнав, можливо те, що вдоволений порівнянням себе з Христом, сином Божим, але до рівня Господа, визнає, поки не дотягує... Так чи інакше , у справі заснування нової секти, чим безглуздіша теза — тим більше у неї має бути твердолобих шанувальників, що увірували. І ще цитата про Ісуса: «Немає жодних сумнівів, що символом віри Христа є гріх і страждання – це щось саме по собі прекрасне, святе, сповнене досконалості». — Видно і в релігії автор вирішив сказати своє нове слово генія. Ну що ж, із ним все ясно: радити його кому-небудь не збираюся, але його популярність у мене здивування тепер не викликає, тут вже все стає на свої місця...