Чарлз Діккенс «Пригоди Олівера Твіста»

Я, звичайно, не буду критикувати автора, щоб не уподібнюватися Мосьці, що гавкає на слона. Але й виявляти захоплення його твором, я теж не хочу. Я буду описувати ступінь свого задоволення від цього його твору, а цей роман автора про Олівера Твіста - один із самих (якщо не самий) знаменитий роман автора. Моя дочка нещодавно проходила його за шкільною програмою світової літератури, у моїй же юності він мені до рук не потрапляв. Дочка його здолала важко, хоча читати любить; каже - дуже важкий і похмурий; потім прочитав я, правда переклад і особливо якість видання, незважаючи на барвисте, якісне оформлення, викликав у мене підозри в його добротності, можливо, інший перекладач пішов би краще.

Так, роман важкий і похмурий, чорно-білий, а ще багато пафосу. Іронія автора мені сподобалася, але вона застосовується уривками, не рівномірно. Перша половина роману — жодної доброї особи, всі гіпертрофовано злобні, діти мруть від голоду, а якщо просять поїсти — їх садять у холодну. Жінка на фермі проїдає дитячі гроші, коли її підопічні пухнуть з голоду. Трубочист замордував уже кількох дітей, яких брав із притулку до себе в підмайстри. Не надто краще Оліверу доводиться і в трунаря, там до нього мало не армію вже зібралися викликати на упокорення, коли він несміливо спробував себе захистити. Не краще до нього ставляться і люди його кола — дівчина і хлопець, які теж перебувають на службі у трунаря. Ось мені складно повірити в таку темну злісність, це ж не у москалів дія відбувається, тим більше, що з другої половини роману Олівер майже бере участь у скоєнні кишенькової крадіжки — і старий джентльмен ставиться до нього дуже по доброму. Потім Олівер підневільно бере участь у набігу на маєток — і господарі теж виявляються до нього найдобрішими людьми. І ось вже, несподіваний збіг, — і перший і другий випадки виявляються, звичайно, пов'язаними з його походженням.

Привертає увагу й те, що серед простих, не знатних персонажів, простолюдинів — усі геть погані, один проблиск Ненсі — і та безнадійно зіпсована і має загинути. Добро нам зустрінеться виключно серед знаті, хоч і там безліч паршивих овець, це і Монкс, з його матір'ю і сім'єю, і судді, і опікунська рада. Наприкінці жорстоко гине собачка і два шибеники. Є мотив, коли між закоханими, з дуже хорошими, за книгою, сім'ями, союз неможливий, поки дівчина не підтвердить своє знатне походження. Спід лондонських вулиць, нетрі, бруд і підлість.

А ще мене дратував добрий пан, який весь час погрожував з'їсти свою голову...

Перше порівняння, яке напрошується - пригоди ще одного осиротілого хлопчини - Гекльбері Фіна. У Марка Твена все теж було з неабиякою часткою мороку і людської жорстокості, але виглядало набагато реалістичніше і тому мені сподобалося більше; може це ще справа й у місці подій: міські нетрі проти американських просторів...

Тож, наскільки багато задоволення я отримав від читання, настільки я і оцінюю твір, всі інші заслуги автора, слава твору мені далеко другорядні, хоча об'єктивності заради, якби не два останні критерії, то, можливо, я б поставив оцінку і ще на бал нижче ...

Дуже приємний післясмак від прочитання. З персонажів запам'ятався містер Грімвіг, з його обіцянками «з'їсти свою голову, якщо це не так!». Дуже кумедний і яскравий герой. Та й не лише він; всі дійові особи тут об'ємні та живі. Їй богу, час уже таких персонажів виділяти в окрему категорію – «діккенсіанські герої». Книга, незважаючи на присутність жорстоких і навіть страшних сцен (вбивство Ненсі) вийшла цілком життєстверджуюча і добра. І наявність сльозоточивих сцен та сентиментального нальоту зовсім не позначається на моїй високій оцінці цього твору.