Микола Гоголь «Мертві душі. Том другий»

Поки читав обривки, що збереглися від другого тому, регулярно приходила думка про фразу Булгакова з «Майстра і Маргарити», що стала крилатою і багатьма вподобана. Я маю на увазі твердження Воланда, що рукописи не горять. Горять і ще й як горять, чому і є свідченням даний твір.

Якщо ж повернутися до Гоголя, то автор мав грандіозний задум, який, на жаль, зазнав фіаско. Я думаю, причина в тому, що було поставлено непосильне завдання. І справа не в тому, що в нього не вистачило таланту чи майстерності, гадаю, й того й іншого у автора було з надлишком. Просто зробити з низьких підленьких людців чесних, відкритих і добрих людей непосильно, мабуть, нікому, окрім Бога і релігії (не дарма автор наприкінці роману пробував долучитися і до цієї теми через посередництво Муразова). Ми можемо бачити наскільки яскравими та реальними у автора виходили поміщики, чиновники, одним словом — мертві душі. З ними не було проблем, вони реальні і ми їх можемо бачити щодня навколо нас, тому й питань з їхньою реальністю та органічністю не виникає. Але варто було тільки автору спробувати зобразити ідеального поміщика та доброго багатія, як одразу цей образ, незважаючи на яскравість, починає відриватися від реальності та виглядати надуманим і непереконливим. Вся проблема в тому, що навколо нас скільки завгодно Чичикових, Ноздревих, Коробочок..., але ось знайти Костанжогло або Муразових виявляється дуже складним, у кожного знаходиться якийсь скелет в шафі, а то і невеличкий цвинтар. Якщо з уривків, що збереглися, це бачимо ми, читачі, то це мало бути видно і автору, чий талант безсумнівний. І бачачи, що всі його спроби воскресіння «мертвих душ» неминуче переходять в утопію, автор впав у душевну кризу та знищив рукописи. Видно, Гоголь був великим людинолюбом і не зміг до кінця примиритися з такою людською реальністю, або заглянув до дна в таємничу "русскую душу" і настільки жахнувся з побаченого.