Гаррі Гаррісон «Deathworld»

Судячи з усього — ми маємо добротний пригодницько-юнацький роман і з відповідними до жанру наслідками. Тобто особливої ​​філософії, глибокого опрацювання деталей, характерів, персонажів передбачається - не надто. Розберемо докладніше.

Плюси:

+ головний герой не стандартний супермен, якому море по коліно, навпаки, якщо не рахувати його психокінетичних здібностей, більшу частину твору він страждає від відчуття себе слабаком навіть відносно жінок і дітей планети Пірр. Який удар по гордості, але до кінця твору наш герой, звичайно ж доводить, що він герой, і успішно вирішує загадку планети.

+ оригінальний світ планети з претензією на філософський підтекст,

+ даму також можна віднести до плюсів, як таку, що пожвавлює сюжет,

+ сам сюжет не лінійний і в певний момент чорно-біла картина поганих і хороших антуражу, починає набувати фарб і в певному сенсі змінювати полярність,

+ цікаво, динамічно, читається легко та швидко.

Тепер мінуси:

- вся фабула побудована так, що хочеться час від часу повторювати вигук Станіславського «Не вірю!». Не вірю в те, що герой, маючи круглу суму на безбідне існування до кінця життя, наполегливо і багаторазово приймає самозгубне рішення відвідати, залишитися, повернутися на Пірр. Не вірю в такий розвиток флори і фауни, навіть із наданим автором поясненням. Сам світ так змінюватися, навіть з урахуванням телепатичного нагнітання не міг, у крайньому випадку має бути єдиний центр спрямування цих мутацій, але автор відкидає ідею центру та наполягає на природному доборі. Але ж отримані монстри, з заточкою лише на максимальну шкоду людині, мають виходити нежиттєздатними при конкуренції між собою, добуванні їжі і т.д. Але світ породжував дедалі більш небезпечних монстрів. Картина звичайно вийшла вражаюча, але неймовірна. Не вірю і в те, що люди з одного корабля настільки зненавиділи один одного, що сотні років живучи поруч і торгуючи між собою, навіть принизливу назву противного боку згадувати не хочуть, настільки вона лайлива... Тим більше, що, як ми бачимо, проблем і в тих і в інших вистачало й без ворожнечі між собою. За сотні років не розгледіти того факту, що планета намагається знищити тільки тих, хто в місті і не спробувати на основі цього знайти рішення? — не вірю...

– Дін Альт на початку книги активно використовує свої психокінетичні здібності для збагачення шляхом постановки кубиків у потрібну позицію. Потрапивши на небезпечну планету він на тривалий час стає звичайною слабкою людиною, що страждає від подвійного тяжіння і навіть не згадує про свої здібності, залишається відчуття, що вся здібність була придумана автором лише для того, щоб здійснити виграш.

Цікаві також алюзії (скоріше мимовільні) до країни, що з усіх боків оточена ворогами, які постійно точать свої брудні кігті, даби запопасти цю молоду країну сильних і вольових людей, як то союз республік свобідних (дивно, що цей роман в цій совковій країні пару раз таки видавали). Та ось тільки нестиковочка вийшла, адже у автора вони борються по суті самі з собою, і решті світу до їхньої боротьби ніякої справи то й нема, і перемоги нема, перемогою виявляється буде навпаки припинення війни. Та й не орачі вони зовсім, купують їжу у тієї сторони, яку так зневажають. А братання з тією, протилежною, стороною виявляється буде не поразкою, а єдино можливим шляхом повернення до нормального життя. Так, прикольна вийшла філософія, і найцікавіше, що актуальною вона залишається й досі, бо як тільки москалі трохи відгодувалися на харчах і технологіях решти світу, так знову хочуть як не поработити його, так знищити. Але балу за це авторові не підніматиму, бо це швидше за все просто збіг.

Думаю в підлітковому віці роман мені сподобався б набагато більше, але на 8 можна оцінити й тепер (так що моя оцінка «свіжа, і незамутнена дитячим захопленням» 😉), а якщо розглядати роман як дебютний, то й взагалі — твір шикарний.