Ліна Костенко «Записки українського самашедшого»

Твір, що називається - на злобу дня, тобто таким він був, коли писався. Аж страшно, що могла б написати письменниця, напиши вона його у наші дні: всі її здогадки, перестороги, тенденції, про які вона розмірковувала, перевтілились у теперішній війні московщини в черговій (хотілось написати останній, але то лише надії і прагнення) спробі повернути рідну неньку Україну в своє болото. Думки автора дивним чином здебільшого суголосні моїм власним, що змушує пройнятися ще більшою повагою до неї.

І такі таланти, патріоти, кому щиро болить душа за Україну не поодинокі на нашій батьківщині, та, мабуть, їх у плині часу все ж поки виявляється занадто недостатньо щоб звернути шлях країни на краще. Як шановна авторка зазначила десь у цьому романі про український народ, «...він роздав своїх геніїв у сусідні культури...». І це правда, я сам про це раніше теж розмірковував. І Костенко не видається занадто пройнятою повагою до такого народу, хоча відчувається, що їй щиро болить його доля. І в цьому я теж розділяю її думку, на відміну від одного президента, якого я теж поважаю, і який занадто захопився цим народом, називав його мудрим, понадіявся на ту його міфічну мудрість і в результаті закономірно пролетів; а тепер маємо, що маємо, як казав ще один президент...

Що можна заперечити з огляду на роки, що вже минули, то авторка виявилася навіть занадто м'якою у своїх судженнях. Навіть війна не змусила народ повернутися до своїх витоків і вивчити українську. Спочатку була хвиля в цей бік, але ось вона знову відкочується у протилежний. Як нещодавно прочитав в одному з свіжих опитувань - лише до 40% учнів шкіл користуються українською в побуті... Як?? І це з огляду на те, що "братня навала" зокрема поперла на нас під гаслом захисту росіянського язіька! Коли вже нарешті надійно захистять українську? Бо ж якщо тут не будуть розмовляти російською - з нею нічого не станеться, а якщо в Україні перестануть розмовляти українською - мова просто зникне, а за нею зникне і країна. І це так званий мудрий нарід, 73%? Ще авторка критикувала світову коаліцію за операцію в Іраку. Важко заперечити, що учасники коаліції там здебільшого переслідували власні інтереси, а гинули люди. Але як показала історія, уявімо, щоб тепер до теперішнього Ірану додати ще прокачаний і не знешкоджений Ірак?

Читати це суголосно і боляче, а з іншого боку на злобу дня означає, що цей день швидко минає і стає нікому не цікавий, як і його минула "злоба". Так що цей роман теж приречений на забуття. Навіть не знаю, гарно це чи погано. Мені це ще зрозуміло і близько, а моїм дітям вже ні. На початку "міленіума" я був сповнений надій і енергії, тоді, коли авторка і її герой вже були розчаровані і розгублені, такі як я тепер. Їхній злет припадав на відновлення незалежності, коли вони голодували студентами "на граніті". Тепер сповнені надій і енергії уже мої діти, навіть не знаю що їх чекає, але точно, що вони не зрозуміють більшість подій, що щедро згадуються на сторінках цього романа-щоденника. Отож роман одного покоління, одного народу, навіть не найбільшої його частини, якій болить за долю країни українською.

І автор завершувала його оптимістичною нотою перемоги в помаранчевій революції і перемоги демократичного кандидата, вона покладала обережні надії на його президентство. Десь так колись думав в той час і я. Але, як показала історія, недотруєний президент їх не виправдав, зливши все що міг і легко віддавши країну на поталу хамам, проти яких нібито боровся разом з народом, повернувся на свою пасіку. Натомість ми маємо новий виток боротьби, спочатку кров пролилась на майдані, тепер маємо повноцінну війну. В тому є дещиця і його заслуги.