Майкл Крайтон «Timeline»

Роман викликав неоднозначні враження. З одного боку цікавий сюжет, приправлений, що мені подобається у Крайтона, технічними подробицями, посиланнями на останні наукові дослідження. При цьому суміш виходить досить правдоподібною, такою, що їй хочеться довіряти та складно відокремити реальність сучасних досягнень від вигадки автора. У цьому романі ще використаний прийом, коли читача змушують паралельно стежити одразу за кількома лінійками подій, які відбуваються окремо в різних часах та локаціях, але фінал залежить від щасливого результату в кожній із них. Таким чином увага читача перемикається з лицарських поєдинків середніх віків, до яких залучені сучасні герої, на технічні проблеми лабораторії, що відправила їх в експедицію, ліквідацію аварії в ній, і знову в темне жорстоке середньовіччя, де перед читачем розкривається масштабна картина однієї із сцен столітньої війни між королівствами Англії та Франції. Такі зміни картин не дають читачеві пересититися і занудьгувати.

Це дуже захопливо читати і уявляти, як герої ще вчора, наприкінці двадцятого століття, проводили розкопки, копалися в ледь помітних руїнах, гадаючи, що тут було і як, а тепер мчаться вскач серед таких реальних будов і бачать на власні очі і в розквіті той край, який нещодавно розкопували. Одні назви вже багато вартують зринаючи в уяві: долина Дордоні, річки затиснутої між порослими лісом скельними виступами, на височинах якої стоять у всій своїй прадавній красі та величі фортеці Ла-Рок і Кастельгард. Навколо них туляться поселення селян, з критими соломою дахами та нехитрими промислами, за якими можна поспостерігати на власні очі та вдихнути їх сморід. Через Дордонь перекинуто кам'яний міст, річка вже тоді була підкорена і поставлена на службу людині — міст, він же млин з водяними колесами, служить для помелу борошна, а також може роздмухувати міхи стародавньої кузні. А десь неподалік видно будівлі монастиря одного з аскетичних католицьких орденів і ходять чутки про підземний хід, який може стати ключем до облоги одного із замків.

Проте, я вагався зі своєю оцінкою, більш того, оцінка виставлена з натяжкою у кращий бік. Тому що, на відміну від технічного боку, історична реконструкція здалася мені надто вільною і натягнутою, уважний погляд помітить у тексті достатньо ляпів і проколів. Начебто герої опинилися вперше на узліссі середньовічного лісу, залишаючись непомітними вони змогли в подробицях роздивитись селян, що трудились на полях, аж до кольору та форми латок на їхньому одязі, більше того, далі, за полями, було передмістя обнесене стіною, за ним замок, на вежах якого майоріли прапори, на яких наші герої у подробицях розгледіли герб. І все це не маючи жодної оптики. Місцеві не звертають на наших героїв ніякої уваги, зате загін лицарів, ледве їх побачивши, прикладає титанічні зусилля щоб зняти їм голови з плеч, але вже через якихось півгодини-годину — знову не звертає на них уваги, не виділяючи їх серед місцевих.

Спочатку автор розповідає, вустами голови корпорації Доніджера, що їхні дослідження не мають нічого спільного з переміщеннями в часі, оскільки вони здійснюють переміщення між різними варіантами одного всесвіту, між світами та вимірами. Тоді чому події, на які впливають герої в минулому, мають своє відображення в теперішньому? Автора чомусь ці нюанси не цікавлять, а мені доводиться замість нього домальовувати своєю уявою правдоподібність картинки або заплющувати очі на ляп, виходячи із зони дискомфорту, ним викликаної. Мені не сподобався сам Доніджер. Він не є центровою фігурою, навколо якої будується сюжет, але від нього залишаються враження, що він міг би позмагатися з головним лиходієм у лиходійстві, зовсім відразлива людина, і мене ніскільки не торкнула (і не зацікавила), доля, що спіткала його наприкінці. Не сподобалося вільне трактування автора, коли місцева «леді», що втратила (походу отруїла) нещодавно чоловіка, підкладається спочатку під одного можновладного лицаря, крутить шури з іншим (його ворогом), тут же гола розгулює монастирем, так «сповідаючись» у його абата і т.д. Я не знаю, може й мали місце в середньовіччі подібні випадки, але автором це подається (принаймні таке враження склалося в мене), що це повсюдна норма, в тому числі й численні надмірності, які собі дозволяють ченці ордена, чия помірність увійшла у легенди. Та навіть якщо й так, але щоб наші герої, опинившись там, за якихось менше двох діб, виявились залучені з головою в усі ці подробиці її бурхливого життя, і не з чуток, а на власні очі?