Аркадій Крупняков «Амазонки»

Не знаю вже, як мені потрапив на прочитання цей роман, може потягнуло на щось незвичне типу «історичний роман про амазонок» або обкладинка привабила, або чийсь відгук зацікавив... Легендарні воїтельки, що вбивають чоловіків, один раз на рік збираються в похід за «трутнями» для 12 днів любовних втіх, і в розхід, добре хоч не з'їдають, як теж легендарні павучихи. А якщо народиться хлопчик, а не дівчинка — нова амазонка, то топлять як цуценят.

Ця історія нормально лягає у ложе грецьких міфів, але ось у форматі «історичного» роману, то не можу собі уявити, що має статися у світі, щоб виникло і стійко існувало подібне суспільство. І тут справа не в тому мужо-, жоно- або ще якийсь там я ненависник або як відношуся до фемінізму. Просто логічно це мертва, нежиттєздатна концепція, яка в такому вигляді не могла ні виникнути, ні продовжуватися (і за автором теж все неминуче прагнуло подібної кінцівки). Тому роман хоч, начебто, і не поганий, але струн моєї душі абсолютно не торкнувся, пройшов повз мене і ніхто з героїв співпереживати не змусив. Хоча ні, — за державу прикро: таку й теж прос...

З самого початку йде тривала розкачка (взагалі подій у романі безліч, але сам темп якось у автора виходить швидше повільним ніж динамічним), причому герої змінюються так, що продовжуєш гадати - так хто ж з них все ж таки буде головним, про кого ця книга, про збіглу сліпу Фериду з донькою, про амазонок, їх царицю чи верховну жрицю, між якими триває постійний конфлікт, або ось спливає новий кандидат у ГГ — рабиня, названа Чокеєю, полонена принцеса...

До того ж із самого початку ніхто не викликав мого співчуття. Ось взяти тих же амазонок, вперше ми їх зустрічаємо в полоненому вигляді, як вони вантажать корабель, а натовп їх споглядає і обговорює, з найменшого приводу їх пригощають батогом. Начебто натовп виглядає огидно, але ж самі амазонки були захоплені після походу на мирне село, яке було розграбоване, чоловіче населення вирізане, а жіноче — уведене в рабство. Пізніше ми дізнаємося, що власним рабиням амазонки теж батогів не шкодують. — І кому тут співчувати, співпереживати? Або та сама Ферида: колись була найкрасивішою і найрозумнішою гетерою в Мілеті. Знайшла собі багатого грецького архістратега і обзавелась від нього дочкою, потім слуги його дружини в нагороду її осліпили, а тепер вона переховується, щоб у неї не відібрали дочку. Хто їй лікар, якщо вона така розумна, навіщо чужих архістратегів клеїти?

Вчитавшись у роман, перейнявшись атмосферою і звичаями стає цікавіше, хоча вірити більше в реальність так і не тягне. Ну все якось воно і нібито може бути, але якось безглуздо і неприродньо. І в амазонок править бал жага влади, верховна жриця воює з царицею, щоб її геть-чисто скинути і все здобути собі. Але ж цариця за каноном кровна Іполити, чий храм представляє Священна? А чому Священна Атосса так легко погоджується зі своїм програшем? Чому місцеві ніяк не зібралися щоб захиститися, чому вони тупо відбудовуються, щоб їх знову пограбували, як там взагалі ще безлюддя не утворилося, якщо амазонки поголовно всіх жінок беруть в рабство, а чоловіків нищать? А хіба хоча б на каменоломні нікчемні мужики не були б ефективнішими в якості рабів? І т.д. Кохання: побачив, тут же полюбив — жити більше без неї не можу, повторюється кілька разів без будь-яких відтінків та вишукувань — теж плоско й неправдоподібно. Вражає просто цілковита відсутність цінності людського життя. Причому кого б там не було, чи це ганебний мужик, рабиня, гоплітка, амазонка або навіть дочка цариці чи Священної — їх з рівною легкістю свого часу можуть пустити під ніж. Самі такі шляхетні і горді кінні амазонки за романом поводяться як бездумне стадо: в атаку — на села, на мужиків, проти своїх же, проти Священної, проти цариці, з рабинями чи проти них, з еллінами чи проти — ура, куди пошлють. Ненавидимо мужиків, але сказали одружитися - ура, куди пошлють; сказали богороджена Агнеса - ура за неї, завтра її кинути в багаття (чого, до речі, у Фермоскірі до того ніколи не практикували) - ура в багаття! І так все.

На верховному рівні традиційно плетуться інтриги і виявляється вже сліпої віри в Іполиту немає. І тут можна згадати єдиний глибокий філософський висновок з твору, хоча він і всю книгу лежить на поверхні — навіть за найсприятливішої зовнішньої обстановки внутрішні чвари, підступи можуть звалити найсильнішу і найславетнішу державу. Зізнатися були моменти, коли я навіть думав зупинитися на оцінці 7, але до всього іншого, я ще й недолюблюю відкриті кінцівки ?.

Хто хоче краще дізнатися, як виглядає підстава, то тут цей номер теж багаторазово повторюється.