Стівен Кінг «Під Куполом»

От же ж гиденький письменник, але в таланті йому не відмовиш. Таланті виливати на свого читача тонни бруду та помиїв, та так, щоб читач щиро радів борсатися в цьому і просив: «Давай ішчо!» Але тут працюють закони ринку: був би попит на щось більш помірне і, скажімо, культурне, і Майстер би працював так, щоб задовольнити вишуканіші смаки. Адже справді Кінг талановитий письменник і прибрати зі своїх текстів матюки, описи геніталій (та й просто регулярні їхні згадки), витончені знущання та наркоманський штиль — було б йому під силу. Але тоді би він втратив частину своєї публіки. Щоправда закони ринку працюють в обидва боки (що часто забувають згадувати наші теоретики), а саме, отримуючи чергову порцію бруду, публіка ні-ні та й розчаровано нарікає: це вже було, давай щось ще по-вигадливіше. І завдяки таким письменникам у літературний стиль і входить цей матюкливий наркоманський жаргон, молоді письменники починають переймати його у визнаного більш матерого авторитету і так далі, те, що було раніше неприйнятним, поступово, стараннями Кінга і подібних, стає нормою. Адже його тексти називають літературою, причому багато хто з великої літери, а наведи я деякі цитати з цієї його книги і мене забанять з формулюванням, що це літературний сайт, а не базарна пивнушка і такі висловлювання тут не допустимі! Не знаю, а ви не вбачаєте тут якихось протиріч, як Література може писатися не літературною мовою?

Але повернімося до книги. Протистояння я не читав, проте читав «Туман», і він мені сподобався. Не знаю, можливо тут справа ще й у перекладачі, можливо, читай я в перекладі Вебера, а не мій буквально-матірний, і мені сподобалося б більше. Але щось таке про купол я читав ще, здається, у Саймака, і там було цікаво, підозрюю, що прочитати Купол Кінга мене і потягло під враженнями від того, іншого роману.

І так, ми маємо вторинну ідею, щодо інших письменників і щодо творчості самого Кінга. Маємо надзвичайно затягнуту оповідь, з безліччю гиденьких, марних, з точки зору розвитку сюжету, вставок про історії людей, собак і хом'ячків, про знущання одних над іншими, масу суїцидів незнайомих нам за розповіддю людей, наркоманські філософські роздуми, огидний треш на релігійні теми і т.п., чим автор відверто смакує. При цьому немає жодного прикладу чогось доброго, жертовного, гарного. Навіть начебто позитивні герої матюкаються, курять траву і мають різноманітні скелети. Ознайомившись ближче з населенням цього провінційного кінгівського містечка, що волею автора збивається в тупе стадо, стає страшно і дивно, як воно взагалі досі само не згоріло синім полум'ям, навіщо йому ще був потрібен якийсь купол. Дивно, як Маестро може пропонувати почитати всю цю чорну жовч, яка виливається з-під його пера, своєму синові чи невістці, невже саме так він і готував свою дитину до дорослого життя? Автор намагається розкрити на сторінках книги кромішнє пекло без проблиску світлого промінчика, яке створили самі люди, жителі Честерс-Мілла, але хіба вони його не заслужили своїми вчинками, своєю тупістю? Хоча ні, є один персонаж, який уже не перший рік намагається боротися за це містечко — редактор газети Джулія, не дурна, настирлива жінка, яка одразу виглядає тут не на своєму місці. Що вона тут робить, чому не поїхала у пошуках кращого, хоч мала всі можливості?

Навіщо було розганяти текст до такого страхітливого об'єму, його можна було скоротити на третину чи й половину, і від цього він тільки б виграв. Тут навіть героїв така кількість, що автор виписав їх окремо попереду основного тексту, подібно як це роблять у п'єсах. Спочатку я намагався звірятися з цим списком, потім махнув рукою і до кінця книги вже погано розрізняв хто є хто з тих, що вижив, крім кількох основних героїв. Тим більше, що більшість із перелічених все одно тупі статисти, яких автор незалежно від позитивного чи негативного забарвлення легко та невимушено у різних місцях книги масово кидає під ніж, чи краще, косу смерті. Був герой і немає його, а який він слід залишив на сюжеті, навіщо автор перед тим витратив на нього 5, 25, 50 або 150 сторінок?

Кінцівка мене анітрохи не здивувала і співпереживання не викликала. Я взагалі після першої сотні сторінок перестав кому-небудь співпереживати. Хоча кінцівку я теж заношу в однозначний мінус — і варто було заради такої кінцівки стільки паперу мурзати? Науково-фантастична сторона кінцівки, особливо після всієї цієї крові і бруду виглядає подібно малюнку з дитячого садка тільки в літературному плані. А як же в кількох місцях фрази на кшталт «потім він це не раз повторюватиме»? Де чи коли настало це потім, маестро? Гаразд шкуроголові, а чому діти передбачали картини майбутнього, це як зав'язано на, ой я балдію, «коробочку»? Виною всьому, виявляється «коробочка», яка глибина задуму, корифеї НФ втерлися і віддихуються обабіч. Якщо купол визнано силовим полем, якому генію спало на думку поливати його кислотою? Кислота це хімічна реакція речовин, з якою речовиною вона мала вступати у реакцію у межах поля? Порівняти мурашник із людьми, це теж дуже яскраво, що буде наступного разу: не топчіть траву, не ріжте капусту?

Ну і так далі, тобто задум, як завжди у Кінга, — на висоті, а ось реалізація... Все гидко безпросвітно, вторинно й наївно. Одне, що можу відзначити у позитивному ключі, так опис реальної узурпації влади. Тут не виходить сперечатися, тому що історія і реальність мають не один приклад, коли натовпу хочеться свого фюрера і він його зводить. Проблема в тому, що і тут все марно, так як скільки би Кінг не наводив прикладів, як просто відверта брехня і фальш в устах улюбленого тирана, заводить натовп і приймається на віру, масовий читач захоплюватиметься фірмовим нагнітанням атмосфери від Кінга, але жодного разу не приміряє на свою дійсність і паралелей не побачить. Він тикатиме пальцем у бік американців, ось мовляв як у них все запущено в їхніх маленьких містечках, які чорти водяться в їхніх вирах, і вестиме себе як той натовп у романі, що начепив стрічки і готовий розірвати Барбару власноруч.

Я помітив, що кожен наступний прочитаний мною роман у автора оцінюю все нижче і нижче. Мені подобаються його оригінальні ідеї і хотілося б прочитати ще пару відомих романів, але після цього творіння бажання, мені здається, я відбив надовго.