Аркадій і Борис Стругацькі «Трудно быть богом»

Зізнатися, не найбільш вподобаний твір у авторів, а спочатку то й взагалі я відчував розчарування. І це почуття трималося у мене досить довго, лише з другої половини книги прийшов інтерес та занурення у підняті Стругацькими нетривіальні питання. До цього я дивувався і не впізнавав авторів. Перше здивування викликало вже стартове оповідання: друзі грають у середньовічних чи то лицарів, чи то кого, балуються стріляниною з арбалета по яблуках на голові... Треба сказати, за часів авторів може і був такий інтерес до рольових ігор у середньовічних героїв, але сучасна молодь, гадаю, таких захоплень не розділить. А стрілянину по яблуках на голові я прирівнюю до селфі на даху електропоїзда, тобто вважаю, що вбитись можна і з більшою користю. Символізм зі знаком СТОП на покинутій дорозі мене теж не пройняв, загалом не склалося читання у мене з самого початку.

Незважаючи на пробуджений згодом інтерес, картини забитого середньовіччя здалися мені непереконливими, як і смерть у фіналі безглуздою і необов'язковою. Навіщо стояти біля вікна, чому не одягнути для захисту броню (вона ж є)? Оповідь про брудне безпросвітне середньовіччя мені здалася дещо наївною і це теж заважало насолоджуватися твором — не вірю, що все було так безпросвітно. Швидше за все тоді, як і зараз, траплялося різне, було місце і тупості, і свинству, і пияцтву, але мало бути і геройство, і романтика, і щось світле. Ніскільки не хочу ідеалізувати епоху, так вона була гиденькою, але всякої гидоти вистачає і в епосі нашій, вже скажімо так посткомуністичній.

Якось так. Між 7 і 8, але за ім'я авторів та за ідеї на кшталт:

«Можно сколько угодно преследовать книгочеев, запрещать науки, уничтожать искусства, но рано или поздно приходится спохватываться и со скрежетом зубовным, но открывать дорогу всему, что так ненавистно властолюбивым тупицам и невеждам. И как бы ни презирали знание эти серые люди, стоящие у власти, они ничего не могут сделать против исторической объективности, они могут только притормозить, но не остановить».

«И всегда будут короли, более или менее жестокие, бароны, более или менее дикие, и всегда будет невежественный народ, питающий восхищение к своим угнетателям и ненависть к своему освободителю. И все потому, что раб гораздо лучше понимает своего господина, пусть даже самого жестокого, чем своего освободителя, ибо каждый раб отлично представляет себя на месте господина, но мало кто представляет себя на месте бескорыстного освободителя. Таковы люди, дон Румата, и таков наш мир».

Поставлю оцінку вище. Тому що це є актуальним у нашому світі і тут і зараз. І на болотах з часів автора мало що змінилось, як був народець гиденький і мріяв про сильну руку, так і крах комунізму їх не сильно змінив, живуть в лайні і марять величчю. А дон Румата авторів, збудувавши комунізм у своїй окремій країні, таки поліз експортувати його аж на інші планети... Була в комунізму така тема, експортувати революцію вже хотілося навіть ще не збудувавши його в себе. І в Єфремова я зустрічав схожі нотки. А тут автори нагадали свій же «Обитаемый остров», тільки історія Максима мене зацікавила більше. А сама ситуація в мене чітко корелюється з тим, що творили совки у власній країні, навіть суд-трійка, присутній у тексті, може саме про це намагалися донести автори, а не про дике середньовіччя? Адже ця ж тема у вигляді невідомих батьків, гіпновеж, якими всі хотіли володіти, а не знищити, була присутня і в історії про Максима Камерера.

А ще, я зауважив, читачі, коли у своїх відгуках приміряють на людину можливість бути/стати богом, плутають поняття. Бог - це сутність, якій доступне творіння; Бог здатен створити світ за власним задумом, такий, як він хоче. А персонажі в повісті ніякі не боги, жодного разу і не близько. Скоріше це натхненні комсомольці, що запалали ідеєю повернути річки взад, знаємо, проходили;). Це трохи різні можливості без прив'язки до зарозумілості власною величчю:-)