Аркадій і Борис Стругацькі «Далёкая Радуга»

По прочитанні так і хочеться сказати: ех, таку планету прос... Хоча, звичайно, майбутнє розвиненого комунізму авторів виглядає дуже привабливо, на відміну від того ж Єфремова, де мене дещо верне і наганяє сон від пропагандистських повчань. Тут люди всі такі піднесені, цілеспрямовані і не мають того меркантилізму і випираючого "Я", теперішньої нашої людини.

Радуга вийшла твором багатогранним, філософським. Автори не повчають, але порушують багато різних питань, а читачам належить самим шукати на них відповіді. Ось наприклад теза розвиненого майбутнього авторів: «Сенс людського життя - це наукове пізнання». Чому ж так вузько, так примітивно? Ну, пізнання, а далі що? Сьогодні людина є, завтра її немає, вона брала участь у пізнанні, її не стало, і де сенс? Вона могла любити, вона могла творити, могла подорожувати і насолоджуватися. І це не вимагає відмовитися від пізнання, просто люди світу Полудня радісно зводять все своє життя до однієї машинної функції. Я не сперечаюся з важливістю пізнання, просто якщо мету існування звести лише до цього, вийде безглузда машина пізнання заради пізнання, робот-картограф, що обстежує всесвіт сектор за сектором.

І автори далі самі собі суперечать, адже коли постає наступна філософська проблема — що є найціннішого в житті, без чого не буде майбутнього, що треба врятувати насамперед? Автори однозначно відповідають – це діти. І навіть результати 20 років найважливіших пізнань стають на другий план. Значить все-таки діти у сенсі життя важливіші за пізнання? Або, не одним лише пізнанням повинна жити людина... Якось так.

А навіщо тоді відривати таку важливу складову життя людини від батьків, створювати по суті дитячі табори з розумними та добрими наставниками? Людина не відповідальна виховати своє потомство за власним світосприйняттям, а добровільно має делегувати цю функцію добрим наставникам? Цей інкубатор виховає армію натхненних та одухотворених, піднесених людей майбутнього? У цьому місці я краще розумію світ Геометрів, який малював Лук'яненко у своєму «Зірки — холодні іграшки». А з інших прикладів фантастики мені також відомо, що краще за все може вирощувати такий інкубатор – армію бездушних солдатів.

Але на цьому ненав'язливий комунізм авторів не закінчується. Далі привертають увагу традиційні наші хаос і бардак. Це я про розподіл ульмотронів, про те, як відчепити кабель у сусіда і притягнути собі — мені ж потрібніше; вертко видати себе за пілота і т.д. Невже автори і в майбутньому, де ніхто ні в чому вже не має потреби окрім пізнання, не могли навести лад з розподілом енергії та ульмотронів? А хаос, як відомо, плодить катастрофи: хтось може робить важливий експеримент, а хтось йому у цей час силовий кабель висмикне, от і пішла хвиля, яка потім змила всю планету. А чому ні?

З того ж комунізму зростає і цей гігантизм, повернути річки назворот тощо; і наплювацьке ставлення до чужого життя, марнування величезних ресурсів і т.д. Люди там — гвинтики великої машини, один упав, другий натхненно підхопить його ношу. Ось чим треба було думати, щоб вибрати для таких експериментів планету земного типу, зі своєю флорою та фауною, придатну навіть для курорту, насувати туди людей інших професій та напрямків стільки, що знадобилося вже організовувати і школу і ясла, приймати туди туристів та людей мистецтва; сама хвиля, її виникнення, теж уже не новина; при цьому із засобів до порятунку на планеті один лиш невеличкий вантажний човник, та й той виявився там випадково? Справді, як і раніше, абстрактна ідея продовжує залишатися ціннішою за окреме людське життя, змушуючи героїв книги легко ризикувати ним, заради непотрібних, та й не цінних, ульмотронів.

З дрібніших символів соцреальності, звернули на себе мою увагу вікна наукових спостережних пунктів, крізь щілини в яких вільно, як і в моєму дитинстві, проходить шум, пил і вітер; та система кондиціонування цього ж об'єкта, яка не в змозі знизити на ньому температуру до комфортної і залишається лише чекати вечірньої прохолоди. І це все атрибути фронтира інженерної думки світу майбутнього на авангардній науковій планеті.

Тепер трохи про мораль. Більшість відгуків хоч і розуміють вчинок Роберта, але характеризують його всякими некрасивими словами. Мені у цьому місці приходить інша думка: а уявіть, як би сцену посадки в останній зореліт міг живописати маестро Кінг? Тут уже мало крові б не здалося, у нього більша частина населення планети могла вільно загинути ще до приходу хвилі — просто в процесі посадки в зореліт, тут уже було б не до сантиментів з дітьми, тут хоч би серед тих, що таки потрапили (вижили) на корабель виявився хоча б один пілот. А якщо серйозно, Роберт неодноразово протягом розповіді ризикував своїм життям і показував героїзм. І рятуючи Таню він теж думав не про себе, заради неї без роздумів готовий був жертвувати собою, як на мене, це любов, і в іншому антуражі всі б назвали це шляхетністю. А ось мені стало цікаво, як би себе повели наші шановні критики, якби вони опинилися в схожих умовах зі своїми сім'ями: рятували б насамперед своїх дітей чи встигали б переживати за чужих? А розмістивши своїх на зорельоті, не спробували б залишитися там і самі, чи гаразд, вважатимемо, що кожен, хто назвав вчинок Роберта підлим чи схоже, готовий поступитися місцем сусідській дитині, яка курить і матюкається за рогом і гадить у під'їзді та на стінах ліфта (там була група старшокласників), але невже б ви не рятували свою кохану, матір своїх дітей? Ну гаразд, кохану не тепер, коли кохання увійшло у звичку і іноді хочеться відпочити один від одного, а тоді, коли юність кип'ятить кров, коли ось вона єдина любов, заради якої хочеться здійснити подвиг?

Я чесно скажу — я не знаю, як би вчинив я, можливо, що під різний настрій і по-різному. Тому я не можу засудити вибір Роберта (хто сам без гріха — нехай першим кине в мене камінь), не можу і назвати його правильним, але точно не назву готовність пожертвувати всім заради коханої людини підлістю. А давайте ускладнимо експеримент. Всі сходяться на тому, що Горбовський показав себе найвищою мірою шляхетно, але ж, не применшуючи величі його вчинку, можна зробити висновок, що разом з тим йому немає заради кого жити, напевно (я ґрунтуюся на тексті лише цієї повісті) його ніхто не жде і не хвилюється про нього. А нехай десь із польоту на нього чекає молода дружина з дитиною, і він 5 років добивався її кохання, у них ідилія і вона сіль його життя; а нехай дружина і троє дітей чекають його на якійсь миршавій планетці і він знає, що вони згинуть без нього, або гірше - його діти потраплять у рабство (ну так, це не світ Полудня, нехай це світ джидаїв і Зоряних війн), що тоді?

Але книга дуже глибока, непересічна, багатопланова, змушує замислитися, як і багато що у Стругацьких, тому заслуговує лише високої оцінки.