Михайло Слабошпицький «...Не повернулися з двадцятого століття»

Напевно в далекій юності (а я трохи застав СРСР), це оповіданнячко пішло б мені на ура і підняло би хвилю обурення проти злісних фашистів і співчуття до наших доблесних радянських героїв. Зараз же я його прочитав сприймаючи як тупу кон'юнктурну пропагандистську агітку, яких у тій країні, що почила, було як багна, а в самій розповіді немає ні слова правди, хіба тільки про те, що справді була така війна. Десь на якомусь незрозумілому острові 4 останні вцілілі червоноармійці, другу добу захищають цей порожній, нікому не потрібний шматок землі. Тут же поруч з ними три історика майбутнього, що незрозуміло як повернулися у минуле на 300 років, щоб досліджувати цей період. Червоноармійці радісно дізнаються, що вони переможуть у цій війні та сумують, що до перемоги ще кілька років. На сусідньому березі злісні фашисти палять село і несамовито хвилями атакують і атакують цей острівець, просто закидавши його своїми трупами та зривши артилерією. Так тупі німці тягнуть на острів разом із собою все нову і нову зброю, що прибульці з майбутнього легко знаходять чим озброїтися, але в кульмінаційний момент на всіх захисників, звісно, залишиться три патрони і кілька гранат. Вся компанія дружно погоджується, що немає нічого кращого і природнішого тупо померти прямо тут, захищаючи нікому не потрібний, такий що немає ніякої стратегічної цінності самотній клаптик землі далеко від фронту та решти армії. Німці ж, у свою чергу, вочевидь погоджуються, що було б тупо зморити захисників голодом і спрагою чи просто кинути їх де є і йти далі, а найправильнішим буде розгорнути цілий фронт з артилерією, катерами і т.д. і т.п. й покласти десятки та сотні своїх, просто з принципу чия візьме.

Феноменальне й типово совкове оповідання, яке не красить автора.