Ніл Ґейман «Книга кладовища»

Для мене ця книга Геймана від початку виглядала суперечливою і викликала погані підозри. Просто сама тема цвинтаря ніяк у мене не асоціюється з дитинством, із чимось теплим чи світлим... І так і залишилося до кінця книги, це, можливо, й не дозволило підняти оцінку вище. Хоча... Порівняно зі Зоряним пилом — іншою прочитаною у автора книгою, мої емоції та очікування були однозначно протилежними. Коли від Пилу, після однойменного фільму, я спочатку очікував більшого, і оцінка поступово до кінцівки знижувалася. То тут, у Книзі кладовища, оцінка спочатку очікувалася десь у районі шести, а після стартової сцени з маніяком-Джеком, то вагалася і до п'ятірки, але далі вона тільки зростала, поки не дійшла до твердої сімки, а оцінивши післясмак, я зупинився на теперішніх восьми. Таке зростання оцінки від початку, у мене рідко буває, скоріше навпаки. Можливо, тут вся річ у головній локації — цвинтар, ну не тягне мене до нього.

Що порадувало, так це авторський стиль, він мені сподобався ще із Зоряного пилу. Такий неспішний, плавний, усе в міру, десь із гумором, десь з інтригою. Оригінально виглядають надгробні епітафії поруч із введенням нового персонажа в оповідання. Великий плюс, що автор штучно не роздуває розповідь, у порівнянні.., та з тим же Кінгом! Щоправда, різні глави-історії не однаково цікаві. Глава про танець макабр, наприклад, для мене виглядає верхом абсурду і є найслабшою в книзі, їй окремо я б точно більше п'яти не виставив. Зате останні глави, особливо про Джеків - майстрів на всі руки, здалися непорівняно краще. Сподобалося, як дбайливо розкладені в різних розділах локації та герої виявилися логічно задіяними у фінальних розбірках. Дуже цікавий вийшов образ Сайласа - більш імпонуючих вампірів, я в книгах ще не зустрічав. Досить лірично і доречно виглядала подружка Ніха. Ось тільки спочатку вона була, потім поїхала, знову повернулася, і я вже думав, за законами, жанру... Але автор розсудив інакше, хоча, напевно, так реалістичніше...

Ще можу зізнатися, що часом я не сильний в аналогіях, я читав Книгу джунглів, і її оповідання, за деяким винятком, не справили на мене сильного враження (Тарзан був набагато сильніший), можливо тому Книга кладовища не викликала в мене жодних асоціацій з Кіплінгом, доки я не дочитав до післямови автора. Та й у відгуках багато хто про це згадує, а я ось так і міг би залишитись у невіданні, хоча, якщо вдуматися, згоден — спільне є. Та й взагалі, Гейман взяв уже відомі сюжети: виховання в чужому середовищі, всесвітню змову, гулі і т.д і сплів з них свою оригінальну, трохи похмуру, моторошну, трохи готичну історію.

При цьому фінал залишається таким, що можна наплодити ще багато книг-продовжень, і про самого Ніха, і про всесвіт, і, звичайно, будинок, куди повертається Сайлас.

А от дітям я б не читав — боюся можна розвернути ще не зміцнілу психіку не в той бік: ворожий світ живих і мертва безпека і дружелюбність старого кладовища. Та й дівчинка Скарлет, якій батьки не знайшли місця, де погуляти, окрім цвинтаря, сприймається трохи дивно. Дивно також виглядає, що всі мертві добрі, треба думати, поки були живі, всі чварилися між собою, а як померли — здобули спокій і доброту. А навіщо вони вчили хлопчика своїм темним наукам, якщо знали, що підрісши, він втратить до них здатність? А ще залишилися до кінця не доказані історії монстра підземелля та почесної гвардії.