Ніл Ґейман «Зоряний пил»

Не буду оригінальним, якщо подібно до багатьох повідомлю, що волію спочатку читати першоджерело, книгу, і лиш потім бідкатися як понівечила її екранізація. Але це той рідкісний випадок, що не подивися я спочатку (вже досить давно, так що всі подробиці стерлися з пам'яті) фільм, я, можливо, так і не прочитав би книгу. І слід зазначити, тепер перебуваю в деякому зчудуванні: хоча фільм пам'ятаю змазано, але він мені здається добрішим і казковішим, ніж сама книга. Більше того, мені чомусь невиразно здається, що моя досить висока оцінка книзі, визначена романтикою фільму, читай я її окремо, напевно, оцінка була б нижчою.

Автор визначив свій твір як казку для дорослих, більшість відгуків її хвалять. Але ось що цікаво, з відгуків тих, хто у захваті, я зробив висновок, що казка вийшла чудовою, а на деякі «дорослості» можна не звертати уваги і це не заважає. Але якщо ці «дорослі», натуралістичні, життєві, чи як їх краще назвати, сцени можна викинути і це не завадить сприйняттю тексту, то навіщо їх було туди пхати взагалі? Тому що, за аналогією з радянськими мультиками для дорослих, у мене таке сприйняття, що горезвісна дорослість повинна досягатися якоюсь ідеєю недоступною дитячим розумам. Тут же немає жодних таких ідей. Тут сюжет просто дитячої доброї казки, і я полюбляю добрі дитячі казки, незважаючи на те, що маю своїх не маленьких уже дітей. Саме тому, що продовжую любити казки, мені і сподобався сюжет Зоряного пилу, і фільм сподобався, і ідея зірки, що впала, у вигляді чарівної живої дівчини сподобалася і закрутка, коли три окремі сторони паралельно починають полювання за нею, сподобалася, і інші казкові вигадки автора сподобалися.

Але ось те, чим автор вирішив підняти планку віку свого твору, мені не сподобалося, тому як незрозуміло навіщо воно тут. Повторюся, тут немає філософії, якихось дилем, гострих питань, взагалі тем, яких можна віднести до прерогативи осмислення розумом обтяженим життєвим досвідом. Це просто сюжет гарної, досить оригінальної та романтичної дитячої казки, в яку додали, наприклад, жорстокості та брутальності. І це ще нічого, була б просто сучасна казка для дорослих дітей. Мені кровища і сцени вбивств не так псували враження, хоч я і не люблю копатися ні в чиїх нутрощах або читати як казковому єдинорогу всаджують ніж у око. Це ще нічого, але навіщо, навіть у дорослому творі, акцентувати увагу читача на тому, що навіть казкові істоти випорожнюються? Це і так усі мають на увазі, ще би треба було описати, як це робить єдиноріг. А постільні сцени, чи так потрібні для сюжету дитячої казки? А безглуздий герой, який, якщо вдуматися, програє в чарівності та кмітливості класичним Івану-дурнику та Ємелі-з-печі разом узятим?

Тож шкода, що автор не розвинув свій світ ще трохи глибше і більше, ще на півсотні-сотню сторінок. Хоча, з іншого боку, теж добре, що не уподібнюється, наприклад Кінгу, з його багатотомними цеглинами.