Джон Віндем «The Midwich Cuckoos»

Перед прочитанням почитав кілька відгуків і налаштувався на річ, що значно поступається рівню Дня триффідів. І треба зізнатися, деякий час справді було трохи нудновато, а кілька місць, крім того, викликали недорозуміння. Але прочитавши весь роман, повинен вказати, що він все-таки достатньо хороший, і хороший насамперед своєю ідеєю і докладно розкритим філософським підґрунтям. Ще, здається, у Шеклі, я вже стикався з думкою, «що миролюбний розум занадто тендітний для цього непривітного Всесвіту...». Але то було оповідання, а тут ця теза розкривається по повній, при чому не в лоб, в результаті традиційного силового протистояння, а так інтелектуально-витончено нишком і непомітно, у вигляді красивеньких діточок із золотистими очками підсадженими людям подібно, як фізично сильніша зозуля підкидає свої яйця в гнізда більш слабким і дрібним птахам. А ти потім виховай це зозуленя на принципах гуманізму, щоб воно власних твоїх дітей не повикидало, та їсти йому натаскай, та так, щоб твої власні діти з голоду не повмирали, та без питань, що зозуленят то ти і не прагнув як би. Це ось індіанці європейців спочатку мирно хлібом-сіллю зустрічали, тільки чомусь ніхто зараз про їхній гуманізм щодо європейців і не згадає, бо нікому, як це не сумно. Це такий яскравий приклад. З сучаснішого, справді можна згадати мігрантів, які скоро в деяких європейських країнах становитимуть більшість населення, продовжуючи потихеньку тіснити корінних аборигенів.

Тож із автором я солідарний, і він це питання міжвидової боротьби за місце під сонцем багатогранно розглядає з різних боків. Новим у його творі для людства є те, що в своїй історії людство боролося і перемагало тваринний світ більше з позиції розуму ніж сили і ніколи не зустрічало рівного супротивника за розумом. І ось, у невеликому англійському селі Мідвічі, Віндем надає людям таку можливість, заодно замінивши техніку вторгнення із військової армади, що уже набила оскому ще з часів Велса, на техніку, що називається тихою сапою і руйнування зсередини в силу інтелектуальної переваги.

У результаті роман в цілому сподобався, хоча іноді автора й тягнуло в дещо нуднуваті багаторазово повторювані міркування і він скоріше плавний ніж динамічний, хоча до кінця атмосфера поступово нагнітається до ступеня достатньої, щоб почати підсвідомо прискорювати швидкість читання і хвилюватися, ну що ж там буде далі, хоча над очікуваннями і тяжів колись переглянутий і тепер смутно пригадуваний фільм. Іншим питанням, що постало для мене, зі знаком мінус, була дружина Зілейбі, яка завагітнівши разом з усіма (а до цього вона довгий час завагітніти не могла, хоча хотіла і намагалася) абсолютно несподівано народила малюка не золотоокого, а з фірмовим Зілейбівським носом (що вийшло ну дуже вже зручно для останнього). До речі й сам, місцеве світило філософії Зілейбі, в селі виглядав не дуже органічно, не до пари іншим жителям. Хоча мовити його вустами автору і було найбільше зручно. Ось, власне, і всі причіпки. Так що тверда 8 у підсумку.

Цікаво також було почитати викладки автора з приводу гуманізму, демократії, партійної системи і московитського тоталітаризму. З одного боку, автор погоджується, що спосіб, застосований "по той бік завіси", досить ефективний і своєчасний, з іншого боку, мені складно погодитися з доцільністю знищення цілого міста, не спробувавши менш радикальних заходів (але таке питання в системі комунізму не досить актуальне). Але далі, як розмірковує Віндем, західна система, демократична багатопартійна, виявляється, порівняно зі східною, взагалі не життєздатною за таких умов, оскільки політичні партії, замість того, щоб усунути загрозу, займатимуться підкилимною боротьбою, заграванням з електоральними симпатіями, і в останній момент можуть узагалі відмовитися взяти на себе відповідальність за ухвалення рішення, спробувавши поступитися цим правом, а заодно й утопити конкурента. У цьому плані сприятливе закінчення роману виглядає зовсім не життєво і фантастично, оскільки так добре задуманий план вторгнення з боку позаземного розуму провалився через вкрай незграбну і нереально неефективну реалізацію в таких сприятливих умовах, що йде твору в мінус (притягнуто і відірвано від можливих подій у придуманих автором умовах близьких до реальних). Але складно в останньому дорікнути автору, адже спробуй Віндем зобразити більш правдоподібний розвиток сюжету, і вже не вийшло б такого щасливого кінця, і людство незабаром загинуло б, подібно до динозаврів, не витримавши біологічної боротьби з більш пристосованими видами. А твердження автора, що на додачу до неповороткої політичної організації знайдеться достатня кількість гуманістів, які активно боротимуться проти боротьби з зозуленятами за місце під сонцем, мене спочатку здивувало, але, як засвідчили деякі коментарі, і в цьому Віндем більш тонкий психолог 🙂. Тож залишається лише порадіти, що людство наразі так і не зустріло подібного інтелектуального супротивника, інакше, як можна додумати, зважаючи на цей твір, воно б або хоча б частково самознищилося, або повністю б спасувало, здавшись без бою під прапором гуманізму.