Джон Віндем «The Chrysalids»

Закостеніле суспільство тих, хто вижив після тотальної ядерної війни, погано пам'ятає своє коріння, і минуле вони усвідомлюють лише як Колишніх Людей, від яких лишилися лише легенди і самотні руїни. Зате, що вони добре запам'ятали і ввібрали, це боротьбу з генетичними відхиленнями, за чистоту коду - відповідно необхідна умова виживання виду після ядерної війни. Але сама природа їхньої боротьби тепер більше зводиться до релігійних постулатів, ніж до усвідомлення наукових передумов. Поступово суспільство стає м'якшим і толерантнішим, тепер "відхилення" вже не вбивають на місці, а лише виганяють на околиці, попутно позбавивши можливості продовження роду. Але тупий догматизм заважає розгледіти можливість корисних відхилень і змушує їх боротися з найменшою інакшістю, а релігійний фанатизм, коли всі видимі ознаки викоренено, штовхає на пошуки будь-яких прихованих несхожостей. Окремі особливо ортодоксальні особистості, як-от батько головного героя, не замислюючись принесуть у жертву цій боротьбі і своїх майже дорослих дітей.

Таким є один бік світу, описаного автором, але таке становище аж ніяк не скрізь, бувалий моряк розповідає, що є й інші землі, де до відхилень можуть ставитися інакше, в інших місцях навіть норма вважається іншою, і вже люди цієї громади відповідно вважатимуться відхиленнями; ба більше, кажуть, в одному місці мешкають люди, що взагалі незбагненно, з чорним кольором шкіри... Ось у такому непростому світі судилося з'явитися на світ головному герою. І на превеликий жах, згодом, він виявив у себе деяке відхилення - можливість до телепатії.

А десь далеко, у Зеландії, технологічна спадщина Колишніх Людей збереглася і навіть отримала подальший розвиток, там до відхилень ставляться дещо інакше, ба більше, можливість до телепатії стала домінуючою і старанно культивується. До решти ж відхилень, так само як до колишніх "нормальних" людей, ставляться як до відпрацьованого матеріалу, до пережитку минулого. Ні, їх не знищують цілеспрямовано, але можуть порушити проходячи повз, як сучасна людина не замислюється, випадково зруйнувавши мурашник, що стрівся їй на шляху.

І хоча відхід до Зеландії автор начебто намагається представити як можливе щасливе завершення всіх нещасть, але чи таке вже хороше те суспільство? Щось мене гризе смутний сумнів, а їхня концепція "гуманної" смерті всім іншим викликає відторгнення, у голову приходять думки, що самозакохані зеландці позбавлені співчуття і погано увібрали урок Колишніх Людей, боюся, як би вони не пішли тим самим шляхом і з тим же закінченням.