Еріх Марія Ремарк «На Західному фронті без змін»

Гостро антивоєнний твір, причому створюється явне відчуття, що написаний він зі своїх яскравих вражень очевидця. Просто важко уявити, що можна ще більш яскраво і наочно живописати весь той жах війни, який довелося пережити героям цього твору. І написано все простою буденною мовою, без недоречних вітієватостей та вивертаючих подробиць, і яка лиш підкреслює художню майстерність автора. (Тут, напевно, варто сказати й окреме спасибі перекладачеві)

На жаль, як показує і історія творчості автора і даного твору в тому числі, всі старання автора передати у світ, у тил, в кабінети чиновників і правителів, нащадкам запах і жах минулого і пережитого, прищепити стійкий імунітет від повторення подібного в майбутньому пішли прахом, і в тому немає провини автора, він і тоді виконав свій обов'язок і пізніше зробив усе, що міг. Книга написана німцем, після подій першої світової та вперше була видана в Німеччині. Майже через 10 років, що минулих з Війни, в 1929-му році, у видавця склалася думка, що в німецькій країні настільки свіжі ще спогади про війну, що книгу ніхто читати не захоче і попитом вона не користуватиметься. Він виявився радикально неправим: і читали, і книга стала сенсацією, і ефект від її читання виявився нульовим... — Ще через десяток років Німеччина, натхненна новим фюрером, влазить у новий пекельний котел військового божевілля, в рази згубніший і масштабніший попереднього, і тягне за собою решту світу. Можливо, Книга і мала якийсь вплив за межами Німеччини (і крім СРСР, який теж посилено готувався до нового переділу світу), оскільки більшість інших країн мляво реагували на дії Гітлера і, по суті, проспали момент, коли можна було спробувати задушити війну в зародку, обійшовшись на порядки меншими жертвами.

Ще через майже 100 років від подій у книзі, світ знову став на межу нового світового кровопролиття, якщо вже не перетнув її. Коли я писав цей відгук у 2016 році, то наводив у приклад Сирію, де лиш там вже були задіяні біля десятка країн, а кількість жертв мирного населення впевнено наближалося до півмільйона, крім інших локальних воєн, з яких також стирчали вушка все того ж московського тирана, який мріяв про лаври нового фюрера, поки цивілізований світ крізь дрімоту висловлював різні степені занепокоєння; недомірка, який увірував у власну правоту і власне право перекроїти світ за своїм бажанням, у країні, яка на відміну від тієї ж Німеччини, що хоч з другого разу засвоїла таки свій урок, не зробила з двох світових воєн жодних висновків. Тепер світ, цілком можливо, знаходиться уже в стані світової війни, періодично намагаючись умиротворити недофюрера під війну вже в межах Європи і під періодичне бряцання "дарагіх расіян" уже ядерною зброєю.

Дуже важко читати рядки даного роману, дуже важко і страшно, особливо якщо усвідомлювати, що і зараз іде справжнісінька війна, і це не так далеко, і там сидять в окопах і бліндажах точно такі хлопці, як герої Ремарка, голодують, калічаться, дивляться як гинуть їхні друзі і потрясають у серцях кулаками від безсилої злості на тих, чиї невгамовні амбіції породжують жах війни в наш, начебто такий прогресивний час. І я не розумію, як може залишити ця книга когось байдужим і нітрохи не зачепити за душу, як можна назвати цей жах — «банальними істинами». Напевно в цьому і біда: деяким, напевно для того, щоб перейнятися, щоб вивернуті нутрощі коней, спалені отрутою легені, смерті десятків і сотень тисяч людей не здавалися банальними, щоб це пекло пробилося крізь нашарування ситого життя і крізь літературні враження від цілком висмоктаних і придуманих подій типу Відьмаків Сапковського, Престолів Мартіна та іншого ширвжитку рангом по-гірше, треба самим нажертися фронтової землі під обстрілом.

Слід сказати, що Ремарка я до цього не читав, а про першу світову з прочитаного можу назвати лише інший відомий роман — «Пригоди бравого вояка Швейка». Але, хоч «кишки і лайно» в обох романах виглядають однаково, роман Ремарка справив на мене куди сильніше враження, залишаючись серйозним і не йдучи у військову сатиру і сміх крізь сльози, хоч і роман Гашека я банальним не назву. Просто ці твори в різних жанрових категоріях і талант їх авторів теж різний, анітрохи не хочу применшити Гашека, у якого поствоєнний синдром вилився у сатиричне спотворення реальності за принципом «хто в армії служив — той у цирку не сміється», але Ремарк мені сподобався/зачепив більше. Хоча обидва романи у теорії служать одній меті — відкрити читачеві очі і прищепити йому неприйняття взаємного людиновбивства, хоч наскільки це й нереалістично...

Завдяки цій книзі виявляється і 100 років тому війна вже мала сучасну подобу: окопи, бліндажі, багатогодинні артобстріли, гази, гранати, авіанальоти, ось тільки танки ще трохи архаїчні, але теж наводять страх. Раніше я якось першу світову все ж таки сприймав дещо не так. Автор пише, що по обидва боки однакові люди — селяни, робітники, інші верстви, які однаково хочуть жити і однаково доведені до звірячого стану, готові рвати один одному глотки, щоб вижити, тоді як ще вчора могли спокійно і дружньо посидіти разом за пивком у якій-небудь забігайлівці, у всіх сім'ї, діти і всі однаково хочуть жити. Автор говорить, що це абсурдна ситуація, так як німецька гора не може посваритися з горою французькою та пшеничне поле на французькій землі не може скривдити аналогічне поле землі німецької. Але автор трохи лукавить, адже тут же потрапивши в тил, у свою Німеччину, він цитує шапкозакидальні настрої, що панують там серед місцевих бюргерів, типу нас (Німеччину) всі образили і тепер німецькі солдати повинні показати! і не зупинятися аж до самого Парижу. Адже це завдяки саме їхнім (німецьким) амбіціям, такі хлопці як герої цієї книги, повинні гинути і з іншого боку точно такі ж, але вже французькі хлопці гинуть. Адже хоч скільки разів не будь автор правий, що солдати по обидва боки в його книзі не хочуть воювати і хочуть просто жити, але завдяки висмоктаній арійській обраності одних, інші змушені вставати і гинути, захищаючи свою землю, в принципі як і в майже будь-якій іншій війні...

Вустами свого героя на сторінках даного твору автор обіцяє зробити все, якщо виживе, щоб донести людям цей абсурд і жах, все, щоб більше цього не могло повторитися. Автор стримав обіцянку і робив що міг у цьому ключі, і не його вина, що всі його (і далеко не тільки його) старання пішли намарно...