Едгар Аллан По «Чортик протиріччя»

«Сьогодні я в кайданах і камері смертників.

Завтра я буду вільний від ланцюгів — але де опинюся?»

Це був фінальний акорд цього твору. А так – знову улюблена тема автора – нервові розлади. Щоправда, мене ця тема не так сильно вабить як автора, ні тут, ні в інших його оповіданнях. Людина вбила іншу людину заради грошей, причому, ймовірно, свого родича. Але вся проблема цієї людини, за автором, зводиться до якогось духу суперечності, що змушує вбивцю зізнатися. При чому робить він це мимо своєї волі, але відповідно до того почуття, яке тягне людину зазирнути в прірву. Безодня викликає страх, розуміння смертельної небезпеки, але вабить у себе зазирнути. Ні про яке каяття тут не ведеться й близько, людина всім задоволена, купається в кривавих грошах і впивається власною безкарністю. Так що на жаль, про совість тут мова не йде.

Так, у роздумах автора про прірву, про суперечливість, щось таке є, і навіть невиразно для мене знайоме, хоч і далеко не в такій гострій формі, як описує автор. Але далі роздуми автора виглядають досить суперечливими і спірними, і, як на мене, слабко пов'язаними з якоюсь суперечливістю в почуттях чи прагненнях. У нього це щось справді подібне бісу, що оволодів людиною, і який спочатку бездушно штовхає людину, що піддалася йому, на злочин, а потім безжально призводить до загибелі і її самої:

«І як вийшов Він із човна, то зараз Його перестрів чоловік із могильних печер, що мав духа нечистого. Він мешкання мав у гробах, і ніхто й ланцюгами зв'язати не міг його, бо часто кайданами та ланцюгами в'язали його, але він розривав ланцюги та кайдани торощив, і ніхто не міг угамувати його. І він повсякчас перебував день і ніч у гробах та в горах, і кричав, і бився об каміння... А коли він Ісуса побачив здалека, то прибіг, і вклонився Йому, і закричав гучним голосом, кажучи: Що до мене Тобі, Ісусе, Сину Бога Всевишнього? Богом Тебе заклинаю, не муч Ти мене! Бо сказав Він йому: Вийди, душе нечистий, із людини! І запитав Він його: Як тобі на ім'я? А той відповів: Леґіон мені ймення багато бо нас. І він Його дуже просив, щоб їх не висилав із тієї землі. Пасся ж там на горі гурт великий свиней. І просилися демони, кажучи: Пошли нас у свиней, щоб у них ми ввійшли. І дозволив Він їм. І повиходили духи нечисті, і в свиней увійшли. І гурт кинувся з кручі до моря, а було зо дві тисячі їх і вони потопилися в морі...» /Марка, 5/

Ось швидше щось подібне описує автор, тільки вигнати біса було нікому. А саме оповідання мені була не дуже цікавим.