Едгар Аллан По «Сфінкс»

Це оповідання наочно ілюструє, що хороший письменник може написати непогане оповідання навіть із кумедної дрібниці, що сталася з ним. Мені просто бачиться, як одного разу автор сидів біля вікна, задумавшись над черговим своїм твором, і на мить був шокований виглядом цього жахкого ​​чудовиська. Думаю саме на мить, наступної миті автор звичайно швидко розібрався, що виною цього лякаючого і шокуючого явища є визначення перспективи та помилка масштабу. Після чого автор швидше за все від душі посміявся над кумедною цією подією, а може й покликав когось зі своїх друзів помилуватися на чудовисько, що повзає по сусідньому схилу.

Ось тільки якби автор і в своєму оповіданні зобразив цю історію кумедною дрібничкою, що сталася в заміському будинку на пікніку з друзями, мені, напевно, сподобалося б більше. Тут же автор, навіщось, вписав епідемію холери, яка третину оповідання просто нагнітає обстановку, не маючи жодного відношення до сюжету. Якщо автор хотів подовжити ефект від помилки та посилити ляк, міг би скористатися іншим своїм улюбленим прийомом — опіумом чи чимось подібним, вийшло б набагато реалістичніше. А як автор собі уявляє можливість чудовиська, що «перевищує за розмірами лінійний корабель» сховатися в лісі? Крім того, з відчуття тієї ж перспективи, герой твору, спостерігаючи дивовижного монстра з боку в профіль, ніяк не зміг би розгледіти на його грудях череп, для цього йому довелося б змістити точку спостереження вперед чудовиська, а тоді воно одразу змістилося б з пагорба і все одразу стало б на свої місця. Але По, на шкоду реалістичності, вирішив нагнати містики і страху, як на мене — то без особливого успіху...