Андрій Бєлянін «Век святого Скиминока»

Якщо перед прочитанням першої книги трилогії я був налаштований скептично (тобто не очікував нічого особливого) і книга мене приємно здивувала, друга книга була традиційно слабшою (хоча я і був на це налаштований, але вона була ще дещо слабшою за мої очікування), то завершення трилогії, яке я очікував на рівні другої частини, мене неприємно розчарувало. Місцями навіть залишається враження, що перша й останні частини писані різними людьми. Герої зазнали дивних метаморфоз і від їхнього колишнього вподобаного шарму майже нічого не залишилося, причому починаючи з головного і закінчуючи рештою. До речі, на цьому рядку написання відгуку я несподівано відкрив, що другорядних героїв (саме героїв, а не схематичних шаблонів) у третій частині й немає практично, за виключенням хіба що драконниці Тіні. Та й то її рівень опису загалом програє опису аналогічним за значимістю героям першої частини. Але ж яскраві образи, як-от доньки Плімутрока, Злобині та інших, були приємною деталлю першої частини.

Стиль просів, часто скочуючись до фені, але де герої його набралися за 5 років відсутності Скімінока, не зрозуміло, аналогічно і Вероніка з практикантки за 5 років мала б стати більш досвідченою, але мабуть доля її бути вічною практиканткою. Гумор опустився до жовто-базарного рівня типу йокарного бабая. Саме головне породження пекла, за яким виявляється стоять ще більш могутні сили, навіть і обговорювати якось не хочеться, хіба що згадати його глупство... Ну а кохання..., якому справді відводиться на сторінках значне місце, про кохання є багато інших гарних і добрих творів, а тут, у цьому жанрі, воно не видається органічним і не виглядає в тему, воно і не смішне, і не романтичне, і в такому форматі не справляє належного глибокого враження.

Ось власне і все... Після цієї книжки знайомитися далі з творчістю автора поки що розхотілося, хоча зізнатися, були деякі плани.