Урсула Ле Ґуїн «Гробниці Атуану»

Безумовно, мають рацію ті, хто стверджує, що ця частина неспішна і менш динамічна за першу. Але мені вона, разом з тим, сподобалася більше. Так, у першій частині на нас чекають подорожі та пригоди. У Гробницях же майже весь час оповіді історія розгортається на одному острові - Атуані, навіть на одній, невеликій його частині. Але цей роман не схожий на перший, він як би зовсім в іншому стилі, наповнений якоюсь атмосферою, що й створюється цією відносно неспішною манерою оповіді. Цим він цікавий - занурює в темну атмосферу гробниць, у протистояння жриць давніх сил темряви жрицям самопроголошених богів-королів. Створюється навіть враження якоїсь монументальності, яка може тривати без змін тисячі років, але прихід Геда несе з собою крах цієї застиглої вікової незмінності.

І хоча роман виконаний досить самодостатнім, але мені здається без першої частини його читати було б не так цікаво. Адже ми вже знаємо, що собою являє Земномор'я, хто такі чарівники і маємо навіть невелике поняття про імперію виходячи з першої частини. І в другій частині авторка вже не витрачає на це час, вона зосереджується вже цілком на описі саме цієї, доволі немалої, частинки Земномор'я, яка поклоняється силам пітьми і зводить своїх богів, своїх королів - у богів. Якщо замислитися, то спостерігається навіть цікавий контраст - як на імперію Карґард дивиться решта світу, і який вигляд вона має зсередини очима її мешканців(!). Адже навіть Тенар наприкінці роману, вже практично скинувши кайдани темряви, вигукує, дивлячись на лати воїнів і на стіни одного з міст Карґарда: "Як решта світу може думати перемогти її королів-богів, а не впасти перед ними ниць?" А вам це нічого не нагадує? 🙂

І наприкінці роману доля Тенар хвилює ще більше, ніж на початку, - це як випустити пташку, народжену в неволі, з клітки на волю. Будь-хто погодиться, що свобода це благо, але от чи не вб'є вона пташку? Цій темі можна було б присвятити окремий роман-продовження...