Іван Єфремов «На краю Ойкумены»

Давно хотілося почитати чогось такого історично-фантастичного і цій дилогії Єфремова судилося частково вгамувати це моє бажання. І хоч, по суті, тут все — авторська вигадка, але роман справляє враження реалістичності й історичності подій, що описуються. Викликає повагу праця автора, який свого часу напевно витратив багато зусиль на ґрунтовне вивчення епохи і місця театру подій, що розгортаються в книзі (і це — без інтернету!). Читання книги мимоволі спонукає до глибшого вивчення Єгипту, давнини, фараонів. Тим більше, що ця країна має якийсь містичний ореол, залишений своєю монументальною архітектурою, зв'язком з витоками сучасних теорій світової закуліси у вигляді ока Ра на вершині піраміди (є на купюрі долара ?) тощо. Або хоча б тим, як Мойсей вів свій народ через пустелю з єгипетської землі в землю обітовану. Загалом єгипетське питання ще не розкрито і обіцяє теми ще багатьом творам у різних жанрах?.

Хоча, як водиться, не обійшлося і без дрібних проколів у вигляді, наприклад, алмазу, легко розбитого на уламки для різців, якими створювалася гема. Крізь оповідання прозирає не тільки оспівувана скрізь в анотаціях до книги лінія дружби та взаємодопомоги, расової рівноцінності тощо, але й яскраво відчувається нитка повстання, революції проти гноблення трудового класу. Причому повстання не лише рабів проти наглядачів, а й корінного не бідного єгиптянина Баурджеда проти влади фараона. У дусі твору відчувається комуністична ідеологія, хоча, на щастя, легкою мірою, недостатньою, щоб суттєво вплинути на оцінку. З іншого боку, читаючи автора, у самих ідеях комунізму, у поглядах автора, немає нічого крамольного: дружба, взаємовиручка, жертовність ідеалам і на благо суспільної користі, спільне будівництво світлого майбутнього, в яке твердо вірив автор... Ось тільки в результаті чомусь знову виходить тиранія і новий фараон, що наказує шанувати себе вище за богів і забороняє все, що може розширити кругозір обивателя і применшити власну велич тирана. У такому ракурсі подивитися на сучасну автору реальність і культ Сталіна Єфремов якось не спромігся. Да і історично викликає сумніви революційна здатність москалів, максимум - бунт - нещадний і безглуздий.

Хоча мені трохи набивали оскому й інші авторські паралелі. Наприклад, до кінця першої частини обов'язково мала статися, треба розуміти, така мила серцю автора революція, місцями трохи пафосно і надмірно повчально і т.п. Награною мені здалася і сцена начебто дуже рідкісної гри з биком, свідком якої «випадково» довелося стати Пандіону, але яка у результаті призвела не тільки до полону Пандіона та його подорожі до Єгипту, а й набагато пізніше допомогла всьому загону рабів повалити носорога.

Ще я не розумію чому дві практично нічим не пов'язані між собою повісті, окрім як опосередкований зв'язок частково по країні, де відбуваються події (між якими пролягло кілька століть) і шматка каменю, прийнято вважати романом, це скоріше умовний цикл. Якби автор написав ще одну повість, як цей шматок каменю, перетворившись на гему, потім ще й потрапив у степи України — тоді точно вийшов би повноцінний цикл про камінь. Тепер же, принаймні для мене, об'єднання двох мало пов'язаних повістей з різними мотивами і героями, часом, здається дещо дивним.

Я оцінив обидві повісті однаково, але «На краю Ойкумени» мені здалася відчутно цікавішою. Хоча в обох повістях автор більше уваги приділяє сюжету, опису подій, настановам світлого майбутнього, а ось самі герої залишаються дещо нерозкритими, поверхневими і навіть ГГ Пандіон по завершенню книги залишається більш-менш зрозумілий лише як художник, що шукає нові способи висловити живу красу природи в камені. Але загалом визнаю обидві книги як гарні, добротні твори пригодницького плану, хоча і не шедевр.

PS: і дуже сильно не вистачало карти обох подорожей (принаймні у моєму виданні їх не було).