Урсула Ле Ґуїн «Останній берег»

У книгах люблю чіткість, ясність і логічність побудови сюжету. Саме тому ця книга мене, на жаль, не вразила. Можна навіть сказати, що був дещо розчарований, очікуючи чогось на рівні перших двох.

Ілюструвати сказане міг би, мабуть, довго, але книга настільки змогла привернути мою увагу, що пролетіла практично непомітно, не залишивши особливого сліду. Та усе ж спробую:

- молодий принц Аррен, з дитинства звиклий до шанування і зверхності, ні з того ні з сього, з першого погляду, сам, без жодної магії, понижує себе до рівня васала верховного мага, при цьому пройнявшись до нього незрозумілою любовію (може, нюанси перекладу, й малася на увазі таки повага? все одно я не зрозумів). Ціну цієї "любові" та відданості, до речі, ми за кілька вже тижнів, якщо не днів, зможемо дізнатися 😮. Незрозумілість тим більша, що до кінця книжки ми дізнаємося подальше місце Аррена в Земномор'ї...

- дракони, стародавні наймудріші істоти, які, навіть опустившись до розмови з людиною, навіть до звернення до неї по допомогу, настільки мудрі, що навіть не можуть зглянутися, щоб зробити свою мудру промову зрозумілою й доступною. До речі, в більшості інших місць вони глаголять цілком логічно і незамудрено.

- навіщо дракону літати за тридев'ять земель, щоб запросити до себе на розмову - якщо вже сам прилетів і справа термінова - можна ж і відразу поговорити? 😮;

- наші герої всю книжку колесять по всьому Земномор'ю в пошуках відповіді та дверей. Але один з магів школи без зволікання потрапляє туди, вже за двері, ледь захотівши. Так, йому не вистачає сил вийти звідти без допомоги, але все одно... Складається враження, що вся мандрівка порожня і придумана для заповнення чимось сторінок роману, при цьому її логіку додумати було ніколи.

- країна мертвих така величезна порожня і безжиттєва, міста мертвих душ розкидані рідко і там не тісно, ну така, що наші герої ледве спустившись, шалено втомившись (адже ж тисне живих мертве місце) одразу ж перетинають її наскрізь, вилізши назад з іншого боку 😃.

- водоплавний народ, народ на плотах, у морі, в окіяні, серед бур, хвиль і штормів, без води і їжі, що раз на рік запливає на землю за лісом... навіть не знаю, що коментувати...

- острів, один із найбільших, із зеленими пагорбами і безліччю струмків, усім відомий, і напевно тому безлюдний, де майже не ступала нога людини...

І так майже все. Та навіть той самий король, навіщо він потрібен Земномор'ю? Що всі його так хочуть. Не важливо. У Гробницях хотіли могутній амулет, який мав принести мир - мабуть не приніс, тепер хочуть короля. Наприкінці книги - нехай править справедливо... А якщо ні? Тоді що хотіти будемо? А неважливо, автору однаково, з якого бодуна абсолютно різні народи вигаданого нею величезного Земномор'я, різні не тільки звичаями, законами, а навіть кольором шкіри, мають прийняти одного спільного короля, на честь чого? Вони всі взагалі хоч чули про нього? А що він такого зробив? А водоплавний народ теж його прийме?

Роман наповнений ще якоюсь філософією, не нашою, не слов'янською, не православною, не зрозуміло якою, може це буддизм чи індуїзм... мене дратувало - "не роби нічого, бо якщо зробиш, то твій вчинок потягне за собою інші події...", "учень, учись у каменю, будь як він - не став запитань..."

Іноді правда було цікаво, ну там масштабність, дракони...