Григорій Квітка-Основ'яненко «Мертвецький великдень»

А знаєте, незважаючи на давнину та специфічну мову, читати було досить цікаво. Можливо, справа саме в давнині, у поверненні до витоків. Автор жив у Харкові і треба думати писав із натури та натуральною мовою, чим жило українське село, у що вірило і як говорило. І в цьому аспекті цей твір серед творчості автора не унікальний — інші його твори теж цікаво розглядати в цьому контексті. Якщо замислитись і вникнути – допомагає глибше осмислити (а комусь може і подолати – тішу себе надією 🙂) сучасну пропаганду «русскаго міра». Але автор, звичайно, не ставив собі за мету таку боротьбу і розвінчання міфів, що виникли через століття. Автор із гумористичним ухилом описуючи побут та вірування, порушує іншу велику проблему — проблему пияцтва. І тут теж цікаво замислитися і подолати в собі ще один міф: бачив я кілька російських "дослідників", професорів (у документальних фільмах, статтях) які намагалися доводити, що пияцтво не характерне російській людині, а привнесено ззовні.. загниваючим і від цього ще зліснішим Заходом з метою розкладання високоморального москальського суспільства. Звичайно, тут не російське село, а українське, але й у російських класиків зустрічав я подібні пасажі 🙂. Та нехай, за московщину, говорити не буду, а тут треба прийняти за даність: проблема пияцтва на батьківщині моїй була і була ще задовго до появи підступів "злісного Заходу". І автор у цьому своєму творі цю проблему порушує та намагається із нею боротися. Закінчує він свій твір тим, що не закликає вести цілком тверезий спосіб життя, він допускає випити чарку-другу з другом-родичем на свято, але треба знати міру - негідно щоб мерці взяли собі звичай справляти свій Великдень в конкретний день посту, коли все село напередодні свята завжди стабільно мертвецьки п'яне 🙂.

Але не лише проблему пияцтва можна розгледіти в повісті. Я змалку звик до побутуючої думки, що раніше багато чого було краще, дерева вищі, люди краще і т.д. (пияцтва раніше на Русі не було - це теж із тієї опери). Але, читаючи подібні книги, приходиш до невтішного висновку, що, не знаю як з деревами, а людина, як була жахливою худобиною, так нею і залишилася. І все це, на жаль, не правда, про глибшу віру, вищу духовність, що скотства такого раніше не було і не дозволяли собі не дозволеного. Все це, напевно, було, просто ЗМІ раніше не було, і не ставали багато новин і жахіть надбанням широкого загалу, а тихо собі згасали в ареалі кількох сіл, переходячи в розряд «одна бабця нещодавно розповідала». Автор, крім усього, перераховує за які гріхи мерці на тому світі не упокоїлися і між тим, як багато язиком чесала і чоловіка не слухала або дружині недостатньо догоджав, автор ніби мимохідь згадує численних немовлят, які не упокоїлися, будучи викинуті під паркани не встигши пройти обряд хрещення...