Григорій Квітка-Основ'яненко «Козир-дівка»

Увага, у першому абзаці невеликий переказ, майже спойлер.

Жила собі Ївга (Ївга це в народі, а так вона Євгенія) у своєму селі, жила і горя не знала, поки її рідний брат Тимоха не підставив і не обмовив Левка, її нареченого. А саму Ївгу, собі сільський писар, облюбував за дружину взяти, та не так її, як її спадок, ось він на Левка справу й наклепав, без суду і слідства, та у сільського голови й підмахнув. Так і пішов її наречений судами та інстанціями, та так, що ледве до Сибіру й не дійшов. Бути б йому тут невинно засудженому, та Ївга його не залишила, а долаючи страх і боязкість ходила за ним по всіх судах і палатах та домагалася чесного перегляду. З того часу її в рідному селі козир-дівкою і звуть.

Другими словами, якщо з інших творів автора ми легко можемо дізнатися та долучитися як на Русі-Україні відбувалися обряди сватання, поховання, проходили «вечорниці», як святкували свято Великодня та інші моменти з простонародного соціального життя, то ця повість присвячена дещо іншому аспекту. А саме бюрократії та діловодству того часу, причому не зупиняючись подібно до тієї ж «Конотопської відьми» на місцевому рівні, йде далі, до районного та губернського управління.

І треба сказати, що, на жаль, твір наводить на думку, що за ті вже майже 200 років, що спливли з часу дії оповідання, нічого особливо в людській природі та взаєминах не змінилося. Так, змінився життєвий побут, урбанізація, науково-технічна революція, яка перевернула життя до невпізнання. Все це було, але ось людина як була так і залишилася одна одній в основному ворог; як процвітало на Русі самодурство, кумівство, лицемірство і користолюбство, так і процвітає; як були суди продажними, а чиновники плювали на свої обов'язки і лише тим і займалися, як з людей більше грошей натрусити, так і тепер. Отак і живемо.

Але якщо я легко можу прийняти і повірити в зазіхання писаря заради посагу, заздрість, ледарство і розгульну вдачу брата Тимохи, спрагу односельців до чвар і їхню абсолютну байдужість до подальшої долі потерпілих, в зажерливість сільського голови, в недбале ставлення суддів і прилипання до рук чиновників всього, що лише можна приліпити. Тобто, більше двох третин книги, це сама що не є реальність. То фінальний хепі-енд, про доброго батюшку-губернатора, який живо цікавиться проблемою кожного зустрічного, на раз перекреслює все реалістичне враження, що складалося до того. Тому фінальні відчуття від повісті дещо погіршилися. Бо не вірю в кінець цієї історії...