Олександр Купрін «Поединок»

«Офіцери, офіцери...», «Офіцери Расії, вся надія на Вас...»

«Поручик Галіцин, подайте бокали

Корнет Оболєнський, налийте вина...» ну і так далі «Роздайте патрони, поручик Галіцин... на бій надихає Расія-страна...»

Ще з радянського дитинства, під впливом подібних пісень і фільмів про ті часи у мене складалося якесь романтичне враження про офіцерство, гардемарини, честь і обов'язок. Незважаючи на перемогу революції комуністів, радянська влада намагалася героїзувати навіть царське минуле, перемога над яким так звеличувалася з іншого боку. Ось така дуалістична єдність протилежностей та фактична наступність режимів, незважаючи на відмову повертати борги. Твір же Купріна розкриває нам реальність з іншого боку, очима людини-сучасника, яка бачила реальність зсередини і присвятила службі кілька років своєї молодості. Що мені подобається в авторі, він не намагається щось ідеалізувати чи використовувати прийом залучення награного романтичного ореолу. Навпаки Купрін намагається показувати життя та його прояви як воно є: сувора буденність та сірість. На сторінках твору немає місця романтиці служби, награному героїзму, єднанню з «великою метою становлення Російської імперії», зате тут є пияцтво, чвакаючий бруд під ногами, лайка і побої офіцерами солдатів, розгульне і загульне життя офіцерів та їхніх дружин, тупість і сліпе слідування статуту. Ні, звичайно, не все так похмуро і є деякі позитивні прояви, але в цілому жодного позитивного героя тут немає. Стає цікаво, як мали реагувати сучасники автора на цей твір, особливо армія, офіцери, зокрема й ті з ким він служив у одному з таких містечок?

На цьому Купрін не зупиняється і в його творі грають навіть нотки трансцендентального (більше потім зазвучали, наприклад, у Пєлєвіна): «Я - це всередині, - думав Ромашов, - а все інше - це стороннє, це - не Я. Ось ця кімната , вулиця, дерева, небо, полковий командир, поручик Андрусевич, служба, прапор, солдати — все це не Я. Ні, ні, це не Я... Я бачу руку, піднімаю її вгору — це Я. Те, що я тепер думаю, це теж Я. І якщо я захочу піти, це Я. І ось я зупинився - це Я. О, як це дивно, як просто і як дивовижно. Можливо, у всіх є це Я? А може, не в усіх? Може, ні в кого, крім мене?...

Гм... а ти забув? Батьківщина? Колиска? Прах батьків? Вівтарі?.. А військова честь та дисципліна? Хто захищатиме твою батьківщину, якщо в неї вторгнуться іноземні вороги?.. Так, але я помру, і не буде більше ні батьківщини, ні ворогів, ні честі. Вони живуть, поки живе моя свідомість. Але зникни батьківщина, і честь, і мундир, і всі великі слова, моє Я залишиться недоторканним. Отже, все-таки моє Я важливіше за всі ці поняття про обов'язок, про честь, про любов? Ось я служу... А раптом моє Я скаже: не хочу!...»

Я взяв на себе сміливість перекласти цю цитату, бо з недавніх пір мене верне від всього кацапського, в тому числі і від вкраплення їхньої мови у моєму відгуку. Не знаю як повів би себе Купрін, якби жив у наш час, ясно одне честі у них не було як тоді, так і тепер, а теперішнє їхнє м'ясо (це вже стало синонімом-замінником, поняття, коли йдеться про їхній народ) ніколи не читало цих рядків. Зато «алтарі»... видно «скрєпи» ще з тих пір..., тим і цікаво почитати класиків, щоби трохи звільнитися від шор і поглядів навіяних пропагандою. Купрін видно черпає своє натхнення в інших класиків на кшталт Достоєвського, Чехова, ..., намагаючись докопатися до суті речей, розкрити всю психологію та підспідок мотивів та вчинків. Подібно до Достоєвського препаруючого мотиви і вчинки студента Раскольникова, або ж подібно до того, як сам автор в «Ямі» досліджував спіднє публічного дому, в «Поєдинку» Купрін препарує виворіт офіцерське життя в особі молодого субалтерн-офіцера Ромашова. Його герой обтяжується своїм жалюгідним життям, зітхає про дружину одного зі своїх колег офіцерів і блудить з дружиною іншого, ходить на безглузді провінційні офіцерські «бали» і бере участь у пиятиках. Зате його серце не чуже співчуттю до інших і він не приймає лайки та рукоприкладства до рядових солдатів. (До речі, наприкінці твору є сцена будинку розпусти, яка прямо зійшла з декорацій подій, що відбуваються в «Ямі».)

Отже, 2/3 присвятивши розносу понять честі, обов'язку, служби батьківщині, слід розуміти у тому вигляді, у якому молодий Купрін відчув їх у роки своєї служби, письменник закінчує прикладом жіночого підступу і драматичною розв'язкою.

Цікаво, якщо вдуматися, що їхні, а колись і наші, ЗМІ несли певну «богообраність» росії, росії на варті справжнього православ'я, останній оплот у боротьбі зі вселенським злом, причому не тільки на сучасному історичному рубежі, але й країни, яка з давніх-давен шанує свої «духовні скріпи». Хоча, якщо вдуматися, в ту сірість і безвихідь, яку Купрін описує далеко не тільки в даному романі, в ту епоху сто років і більше тому і уявити, що люди були б справді духовними і богобоязливими, то не було б ні трагедії Гранатового браслета, ні жаху Ями ні драми даного роману, ні теперішньої війни — брехали і брешуть. Брехня - то чи не центрова і давня їхня скрепа, а ще рабство і розбій. Це давній відгук, трохи осучаснений, тепер я в очікуванні, коли нарешті накриється розбитим коритом їхня недострана.