Айзек Азімов «Nemesis»

Ну що ж, у подібних творах я якось підсвідомо починаю шукати ляпи і безглуздості, іноді вони мені кумедні, але частіше дратують. І Немезида в цьому плані теж не розчарувала, щоправда, не можна сказати, що вони надто критичні, але все ж добротний, як на мене, твір має обходитися без них. Тож приступимо, але спочатку один нюанс. Перший десяток сторінок мені був цікавий і я був високої думки про книгу, але потім звично поліз в інтернет і навіщось подивився відгуки. Тож очікування мої сильно впали і я почав уже не підсвідомо, а цілком планомірно дошукуватися причин критики, плюс схопив кілька незакритих спойлерів. Висновок: відгуки потрібно читати або за місяць (півроку), обираючи книгу, або вже після читання. Інакше ваші враження від книги можуть бути спотворені чужими 😉. Отже:

- Дратує постійне висмоктування недоліків життя на планеті (Землі) на користь життя в маленькій штучній колонії. По-перше, різноманітність - це чудово, а тісний світ - нудно, але нам чомусь підносять, що різноманітність кліматичних умов - це погано, а ось змінне тяжіння - здорово... По-друге, в такому "гіпер"-майбутньому логічно очікувати технологій, здатних мінімізувати негативні прояви планетарного клімату, - нехай то будуть стійкі будинки, чи то планетарний "клімат-контроль". По-третє, абсолютно не зрозуміло, чому Земля бідна, а колонії=багаті, при чому як їжею, так і іншими благами.

- Земне тяжіння - погано, а величезний плюс це низьке і змінне на вибір. Можу повірити, що за кілька поколінь місцеве тяжіння колонії буде нормальним, але не зрозуміло, чому не можна звикнути аналогічно до більшого?

- Також не знаю, з чого автор вирішив, що земля перенаселена, а на колоніях можна контролювати народжуваність... Чим Земля гірша для подібного контролю?

- Земля з її тяжінням, кліматом, розмаїттям - це така гидота (повторююсь), інша річ Еритро в очах Марлени: о камінчик, хронічно пустельний пейзаж, слід на ґрунті, грудочки та струмочки в цілковито мертвій пустці.. це така принадність!!.. Я офігіваю...

- Могутня земна шпигунська організація настільки могутня, що повсюдно для спокушання симпатичних жінок-науковців використовує одного не надто розторопного агента.

- Наш агент до того ж встигає обзавестися дружиною і дитиною, причому начхати на дитину - вона дорога нашому герою лише як пам'ять про сестру, яка передчасно пішла. І навіть через 15 років наш герой добре пам'ятає очі сестри і збирається за ними впізнати 15-річну дочку...

- Не знаю, чия провина, автора чи перекладача, але діалоги подекуди мутні, порожні й заплутані, іноді сторінку подібного діалогу можна викинути без шкоди для оповіді.

- Читаючи, можна зловити себе на думці, що людство в романі виходить дещо непривабливим - така собі галактична сарана, яка прагне відокремленими роями заселити весь всесвіт.

- Повітряного транспорту в колоніях не було, тому літаки в них виходили незугарними й поганими (напевно, єдине, що гірше, ніж на Землі), зате вони перевершували земні за керованістю й надійністю, літати на них могла практично дитина... (цікаво, що важливіше в літаках, щоб він вдало приземлявся чи швидше долітав? 😮)

- На ту ж тему. Мешканці колоній вільно літають на ракетах, зокрема й на планети та астероїди, але при цьому вони не звикли до повітряного транспорту - він у них вселяє страх: "- Марлено, ти знаєш, що на тебе чекає, зараз тебе легенько вдавить у крісло, і ми полетимо, ПОВІТРЯМ!" - А жах який 🤪, випустіть мене!.. А вигляд океану з повітря, у цих мужніх, звичних до всього (до космічної прірви під ілюмінатором) людей викликає відчуття каменя в животі.

- Головний астроном Ротора (мама Марлени) практично жодного разу не бачила зоряного неба, лише на знімках окремих ділянок, - його вигляд приголомшує її вже у віці після сорока...

- Десь після першої третини, а то й чверті книги поступово починає приходити розуміння, що Марлена, незважаючи на сюжет і свої здібності, занадто навіжена дитина, а її мати - істеричка. Це відчуття міцно закріплюється після середини книги (цей пункт самостійно зняв бал у моїй оцінці).

- Окремим рядком варто згадати комісара «Ротора» Піта. Він начебто не має яскраво расистських чи фашистських поглядів, а сам «Ротор» не є національною чи, тим паче, расовою одиницею. Проте Піт люто ненавидить решту людства, крім кількох десятків тисяч роторіан (решту він готується збивати на підльоті). Ненавидить він їх здебільшого за перенаселення, при цьому блакитна мрія Піта - колонізувати/заселити систему Немезіди (а краще й декілька систем) ресурсами Ротора. Але на це Ротору треба буде багато поколінь - він не зможе плодитись достатньо швидко, щоб не прилетіли жителі інших колоній або, що багаторазово гірше, ненависної Землі. Мені складно поставити діагноз, швидше за все - це якийсь різновид шизофренії.

А так все добре починалося... Ну і кінцівка загалом достойно переліченого закінчує сюжетний ряд, щоправда, на тлі неквапливої основної розповіді - настає стрімко і швидко, хоча й без особливих несподіванок.