Вільям Фолкнер «Крадії»

Для різноманітності вирішив ознайомитися з чимось для себе новеньким. Під руку попався Фолкнер з романом «Крадії», причому роман – лауреат Пулітцерівської премії і його саме радять для початку знайомства з автором. Гаразд, приступимо до читання. Та слід сказати, отримав я зовсім не те, що очікував, дивлячись на картинку обкладинки, хоча і обкладинка вмісту таки відповідає.

Для початку про стиль автора. Він дуже самобутній. Я, наприклад, тяжію у своїх текстах до написання довгих, складних речень, з чим, у міру сил, намагаюся боротися, щоб не ускладнювати сприйняття тексту. Але Фолкнер із цим навіть не намагається боротися, це його фішка, причому в таких реченнях і взагалі по тексту він неспішно розтікається на кшталт, куди думка пішла, туди й пишу. Про ці дві особливості перекладач, у вступному слові, відразу й попереджає, що намагався максимально дотримуватися авторського стилю і не спрощувати текст, аби максимально передати автора. Переклад, до речі, — Р. Доценко — до нього практично немає нарікань і з цих позицій читати було однозначно приємно. Тож, до такого стилю потрібне певне звикання, але, мабуть, ми з автором у цьому трохи схожі і через якихось пару десятків сторінок я вже перестав на це звертати увагу.

Тепер до сюжету самої книги. Оповідь ведеться від 11-річного Лусьєса, який на пару з найманим робітником Буном і ще одним негром уперли дідів автомобіль, щоб покататися. Але, як водиться, одного разу збрехавши чи пішовши на маленьку угоду з совістю, подальші прогріхи починають накручуватися на першу подію як снігова куля. Ось так і тут, почавши з покататися, поки родичі поїхали на кілька днів на похорон, головний герой неспішно, але не встигаючи спам'ятатися як, уже навертає одну з мешканок публічного будинку на шлях праведний, автомобіля вже немає, а Лусьєс верхи на теж сумнівної приналежності скакуні, будь-що має виграти перегони місцево-районного розливу.

Треба сказати, що спочатку було трохи скучно, і я вже подумував шкодувати про даремно витрачені гроші, але потім неспішні події поступово перейшли в таку точку напруження, що я вже почав співпереживати героям і хвилюватися за них, а трохи ближче до кінця, вже з жалем відривався від книги, коли наставав час перерви. У дитинстві мені подобалися історії про дикий Захід, спочатку індіанців, потім Вестерни; цю історію можна розглядати як продовження тієї епохи, час, що настав трохи пізніше, і на початку книги автор дає навіть невелику ретроспективу. А коли герої подорожують автомобілем країною, мені навіть трохи нагадало Троє у човні… Джерома чи сцену автоподорожі із Золотого теля Ільфа та Петрова.

Загалом книга не погана, але в порівнянні з іншими трохи менш цікава, скажімо, трохи затягнутий початок, хоча читати було й цікаво, але подальша доля Йокнапатофського циклу мене захопити не змогла і далі Фолкнера поки що читати не планую, тому 7. І наприкінці я так і не зрозумів усіх нюансів із тим конем: