Марія Семенова «Волкодав»

Дві тези, що превалюють у всіх відгуках та оглядах - слов'янське та фентезі. От чесно, не впевнений наскільки москальське може претендувати на слов'янське, але мова книги має певну стилізацію (яка мені сподобалася), і першу третину книги я заглиблювався у світ та мову автора. Неспішне оповідання з великою кількістю дрібних, в деякому роді побутових, подробиць, деталей (типу хто що одягнув, як вклав волосся), екскурсами-спогадами в минуле героя, прямота і простодушність героя, вірші — це все мені сподобалося. Але наскільки це все слов'янське? Чи то я слов'янське не в змозі визначити, чи то від «слов'янського» я чекав чогось ще більш слов'янського 🙂. Так, є кілька натяків в іменах і назвах, немає драконів, тролів і ельфів, той що? Так, світ вийшов самобутній і не схожий на інші, це великий плюс твору, але чому одразу слов'янський?, - я так і не зрозумів, тому рамки «слов'янський» я б розширив.

Далі текст рясніє забобонами, повір'ями, богами, поклонінням їм і т.п, якщо це видавати за слов'янізм, то такою була давня культура більшості народів у племінний період, і називалося це — язичництво. Ця риса мені скоріше не сподобалася. Ну як це у кожного племені або роду свої боги, вони їм поклоняються і ті їм допомагають, а правда чия? Чи це лише у останнього нащадка сірих псів боги правильні?, - теж нерозумно... або недопрацьовано.

Тепер фентезі. Так, роман найлегше віднести до фентезі, але самого фентезі там досить мало, так є забобони, є язичництво, є врешті-решт ворота, але немає якогось фентезійного духу, масштабу (як приклад беремо метра Толкіна 🙂), тут скоріше історичний дух розбавлений якоюсь казковістю.

Хочу зауважити, що мої роздуми на тему слов'янізму і фентезійності, це жодним чином не критика, це мої відчуття, роман від цього гірше не стає, я просто по-іншому розставляю акценти.

Тепер що не сподобалося: як я вже говорив, багатобожжя, підкреслене язичництво і спроба зробити з безлічі бабусиних «забобонів» цукерку. Сюжет часом затягує, часом (ближче до середини книги) хочеться, щоб швидше закінчилася глава і було нарешті щось нове, потім розповідь знову прискорюється і стає цікавішою. Герой здався дещо натягнутим, герой суворий, досвідчений, багато бачив за своє життя, мудрий, так би мовити, досвідом, досконало володіє військовими мистецтвами (лучник, мечник, рукопашник, метає ножі і до того ж психолог) і при цьому йому всього лише... 23 роки, отаке от... Ще треба врахувати, що з цих 23-х він багато років провів на каторзі, думаю, зайве говорити, що таких навичок там не прищеплювали. Я б його більше сприйняв 40-річним, але не 23. Привертають увагу деякі сюжетні натяки, забуті і закинуті далі автором (той самий старий з двома охоронцями, що так багатозначно хотів Вовкодава найняти в першій третині, але невідомо звідки прийшов і куди потім пішов). Події розгортаються без особливого напруження з боку героя: прийшов, вбив, спалив, потрапив у засідку, потім відразу до кнесенки (сам герой лише запустив цей ланцюжок, далі кругообіг подій крутить його як тріску). Фемінізм у книзі, в принципі, терпимий, а герой зразково позитивний (мені імпонує).

Під час читання коливався в оцінці між 7 і 8. Як події прискорюються — можливо і 8, як тягнуться — так 7 🙂. Кінцівка з товстим натяком на продовження, але майже до самого кінця витримана інтрига. Тепер думаю: а чи не придбати продовження (правда боюся, щоб не сталося виродження в мильний серіал).