Михайло Булгаков «Записки юного врача»

Наскільки несподівано багато у мене вражень від цього циклу, настільки чомусь зараз виявилося важко висловити їх у відгуку. Настільки реалістично, автору вдалося передати цю похмуру, важку, гнітючу атмосферу «темряви єгипетської», що панувала у повітовій глибинці, відсутність електрики, напевне обладнання та лікарських засобів, відсутність більш досвідченого наставника, який міг би підтримати, порадити та направити; де і ампутація, і пологи, і сифіліс, і навіть просвіта забитого населення - все лягає на плечі лиш одного лікаря. І в цю глушину, глушину буквальну, до якої діставатися од найближчого невеличкого містечка доводилося добу, відправляють молодого лікаря абсолютно без практики, лиш щойно з навчання. Моторошно вже стає від самої держави, яка планово практику лікарям набирає не на досвіді навчених колег, а на живих людях у глушині, які, виходить, нікому не потрібні, крім цього самого лікаря, який до болю переживає за кожного свого пацієнта і робить все, що в його силах, щоб допомогти, врятувати та вилікувати. Прикро, що до цього лікаря та його пацієнтів нікому більше нема діла. Дуже все реалістично описано, хоча й без моторошних медичних подробиць, за що автору окреме спасибі — зуміти втримати потрібну грань, це талант і майстерність.

Реалістично виглядають і потуги героя Булгакова не вдарити обличчям у багнюку, здаватися соліднішим нехай і в очах сільського фельдшера та двох акушерок, реалістичний страх перед першими пацієнтами, реалістичний стан, коли хочеться кинути все й утекти читати підручники або просто розслабитися від нестерпного щоденного напруження, коли страх страхом, а руки, як то кажуть, роблять. Шок уже першого оповідання, коли вчорашній учень мимоволі думає/надіється: от може таки вже померла, і я не винен, і робити нічого не треба, але вона чомусь не помирає, і лікар, незважаючи на крамольні думки, незважаючи на мовчазну згоду з цими думками колег, починає рятувати пацієнта, і робить усе як треба. І мимоволі починаєш поважати професію лікаря, такого лікаря! А все чому? Тому, що автор не вигадував сюжет на благо гонорару, як це повсюдно практикується тепер, а писав від душі, живописав власні не вигадані страхи, переживання і прагнення.

Думаю, з Булгакова мав би вийти хороший лікар. На жаль, сучасні лікарі здебільшого не викликають у мене такої поваги, як і більшість сучасних творів, писаних на догоду мамоні, у цьому то й нездоланна різниця між Автором і сучасними творами. Але далі й сам автор пише, що поступово, з досвідом, хворі забуваються і відходять на другий план, вперед виходить рутина. Це то й зрозуміло, людина не в змозі психологічно витримувати постійно подібне навантаження - співпереживання й участь у кожному із десятків хворих на день. Але так хотілося б відчувати себе в руках лікаря особистістю, а не сірим представником безликого натовпу з байдужим результатом подальшого лікування, або й того гірше - людиною, на якій можна збагатитися. І можна довго захоплюватися силою і старанням автора, поки хтось недовчений і без практики не висмикне вам зуб зі шматком щелепи. У цьому разі всі його благі наміри будуть вас уже слабко хвилювати.

Я не переношу чужої крові, і лікарем, напевно, стати би не зміг. Саме тому я не виставив деяким оповіданням десятки. Незважаючи на весь талант автора, на реалізм і трагедію, ну не можу я читати, як комусь відпилюють ногу, навіть із найкращих спонукань 🙂, і отримувати від цього задоволення... А так, в цілому, після «Майстра й Маргарити», що не особливо мене вразили перед цим циклом, на свій подив, хочеться зняти капелюх.

PS: ще додам, що прочитання цих оповідань із московитської глибинки викликали в мене невловимі асоціації з американським вестерном і оповіданнями ще одного метра - Лондона.