Сергій Лук'яненко «Звёзды — холодные игрушки»

Я не настільки глибоко занурений у фантастику, щоб однозначно судити відсилання до яких авторів або звідки запозичення тут присутні. Вже називали як мінімум трьох авторів у даному ключі. І я схильний цьому вірити, бо можу сказати, що мені самому чужий світ, світ наставників та інтернатів орієнтований на експансію, нагадав світ перемоги комунізму Стругацьких, світ Полудня, тільки до прогресорів додані ще регресори. Але Лук'яненко його не копіював, це більше схоже на відповідь Стругацьким на їхній світ. А оскільки світ Полудня в мене викликав швидше відторгнення, ніж захоплення, то мені й сподобалася відповідь автора на цей світ.

Але у Лук'яненка багато своїх тарганів. Ця книга виглядає по-дитячому простакуватою, легкою і награною. Так, простий стиль автора імпонує і сприяє приємному читанню, але якось все так зістиковано нерівномірно і шорстко, з одного боку яка не яка філософія, з іншого - всю першу частину я б назвав дилетантською і слабко пов'язаною з пригодами у світі чужих.

Подібно як я читав у Обручева в «Землі Саннікова», ще в ті часи душа москальського мужика вболівала за відданою Аляскою, так і тут імперському автору болить Крим, у його майбутньому єдиною можливістю уникнути війни між Московією та Україною став статус Криму як незалежної держави. А ще Раша встигла віддати у концесію Китаю значну частину своєї території на 90 років. І з такими проблемами ці люди у майбутньому збираються судити мораль чужих?

З того, що я вже читав у Лук'яненка, мені все здалося цікавим і захопливим, ідеї, рішення, концепції. Але ось їх реалізація часто псувала позитив і не давала виставити високу оцінку. Так і тут, продершись крізь першу частину, читати було цікаво, але до грандів філософської, соціальної або наукової фантастики автору ой як далеко. Через кожних кілька десятків сторінок хотілося вигукнути вже за Станіславським — Не вірю! Не переконливо, не реалістично. Починаючи від діда, який один такий розумний, так давно щось таке зрозумів і задумав, що для реалізації свого плану взяв і виховав дитину з дитбудинку і до непереконливих рас чужих.

Тепер докладніше. Навіщо Петро втік з Землі і викрав корабель, що такого, з того, про що переживав його нібито дід, досягла Земля від його місії? Це яким шляхом повинна була йти еволюція, щоб вийшли настільки разюче не схожі на людей раси чужих? Я легко можу повірити в розумний океан Лема (Соляріс), але не в розумних п'явок (гібкіє) - це типові тварини-монстри; не в калькуа (як вони розвинулися, як вийшли в космос, де їх розумний симбіот? Або ж вони не можуть бути самостійною расою). А лічильники? Як вони могли виникнути, невже раси у всесвіті настільки різні, а техніка має такі однакові принципи? І це все слабкі раси разом із землянами з їхнім унікальним стрибком! А чим тоді їх можуть перевершувати сильні? Це при тому, що їх так легко може трощити один кораблик геометрів, а Петро в кінці роману в спайці з калькуа включає режим god і легко трощить самих геометрів, які вони після цього можуть бути «слабкі раси»?

Військова міць сильних ґрунтується на расі слабких аларі. Де логіка? Які вони після цього сильні, а ті слабкі? Більш освічена Русь впала під ударом більш диких татаро-монгол, а Рим — під ударом варварів. Це я до того, що більш сильна в результаті раса — це більш зубастіша раса, а ніяк не більш філософська чи ще якось. Далі, у космосі зустріта нова раса, генетично як земляни, але не земляни. Це як? Це тільки мене бентежить? Я розумію, що у продовженні автор має це якось обіграти, але тут чомусь ніхто не намагається розвинути якісь висновки? А Хрумов поводиться не як із спорідненими співбратами, а як безпристрасний дослідник чужих? А чому «Геометри»? просто тому, що материк зробили круглим? А ще десь проявлялась пристрасть до геометрії? Ні? І цього достатньо, щоби вибрати для них таку дивну назву?

І це я уникав повторювати дива і нестиковки вже згадувані у відгуках.