Володимир Винниченко «Намисто»
- Середня оцінка:
- 8.00
- Оцінок:
- 1
Анотація:
«Намисто» — авторський цикл оповідань соціальної спрямованості, де героями є діти, об'єднаний загальною тематикою українського побуту кінця XIX століття і не по-дитячому глибокими проблемами його малолітніх героїв. Іншою особливістю збірника є назви оповідань, що входять до його складу, — кожному оповіданню за назву правлять слова однієї з народних українських пісень.
Примітки:
Винниченко не збирався зупинятися на одному "разку намиста", він планував видати ще дві подібних збірки, навіть написав два оповідання («Стелися, барвінку, низенько» та «Білесенька») для другого "разка", та вони так і залишилися не надрукованими в архіві письменника - більше він до них не повертався.
Датування виставлено за харківським 24-х томним виданням творів письменника.
До складу входять:
- «Віють вітри, віють буйні...» (1930, оповідання)
- -
- «Гей, хто в лісі, обізвися...» (1930, оповідання)
- -
- «Гей, ти, бочечко...» (1930, оповідання)
- -
- «Ой випила, вихилила...» (1930, оповідання)
- -
- «Гей, не спиться...» (1930, оповідання)
- -
- «Гей, чи пан, чи пропав...» (1930, оповідання)
- -
- «Та немає гірш нікому...» (1930, оповідання)
- -
- «За Сибіром сонце сходить...» (1930, оповідання)
- -
Видання:
Відгуки:
Досить рівний збірник, читаючи якого поринаєш у передреволюційне життя української провінції. Самих революційних бродінь стосується лише одне оповідання збірника — «Гей, не спитися...», та й то не основною лінією, а як мазок, що доповнює реальну соціальну картину того часу. А життя тоді було хоч і не таке, як тепер, але теж комусь жилося краще, комусь гірше; хтось був із сім'ї заможнішої, хтось біднішої, а хто й зовсім сиротою. Тож загалом у більшості оповідань — не в маслі купатися, майже як і тепер, хоч у селі, хоч у місті. Сумні ці історії, найщасливішою і життєстверджуючою з яких є історія про близнят, що мріяли про свою голубника, хоча і у ній не без проблем. Але в інших, особливо сиротам, набагато гірше.
Коли у шкільному віці читав цю книгу - було сумно і не дуже цікаво; не дуже цікаво, тому що сумно. Ось такий дуалізм. Дитячій душі хотілося чогось веселішого та динамічнішого. А картини, описані в оповіданнях, здавалися давно канули в Лету. Це тепер я розумію, що далеко не всім дітям і тепер таланить зі щасливим дитинством. Зараз, відчуваючи досвід прожитих років, незважаючи на усвідомлення, що одноліткам героїв цих оповідань набагато цікавіше інше читання, думаю, що саме подібні книги варті вивчення у школі. Тільки треба вміти грамотно доносити дітям всю реальність тут описаного, аби сучасні розпещені діти змогли зіставити і порівняти свої теперішні проблеми, з тими проблемами, що стояли перед їхніми однолітками всього якихось сто з хвостиком років тому. Гляди і ставлення до життя, може, було б більш іншим, і відчуття життя більш повнішим.
Насамкінець додам, що мені, як дорослому, читати теж було цікаво, а можливо, й цікавіше, ніж у шкільному віці. Причина тут, швидше за все, в наявності у мене — дорослого — ретроспективного інтересу, якого не особливо було у мене — підлітка.
Залишати відгуки можуть лише авторизовані користувачі!