Михайло Ємцев, Єремій Парнов «Душа Мира»

Взявся читати, зустрівши як варіант рекомендації до читання «на всі часи» радянської фантастики. Залишився загалом розчарованим, хоча місцями книга справді наближалася до такої високої оцінки. Саме це «місцями» є одним із основних недоліків книги. Тобто книга дуже не рівна, не цілісна і рвана, мабуть, різні автори писали різні шматки тексту. Початок і кінець погано в'яжуться із серединою. Сподівався, що мені хоч у відгуках допоможуть розібратися, що там до чого, але, на жаль, ця «на всі часи» ще й повз читацьку аудиторію пройшла, залишаючись не особливо оціненою/зачитаною і ще менш коментованою.

Другим серйозним недоліком є ​​її застарілість загалом. Цього їй істотно додають згадки комунізму, що непогано почувається у майбутньому, з обов'язковим обґрунтуванням його передових ролей. Лише вираз «туго доводиться товаришам жінкам» — уже вбиває наповал. Розчаровує і технічна відсталість фантазії авторів. Повсюдно поширені автольоти є сусідами поганому зв'язку і магнітній стрічці і т.п.

До того ж книга, не зумівши захопити мене з початку, не спонукала напружувати увагу і я почав плутатися в героях, цьому сприяла і рваність сюжету. Герої то виникали то пропадали, а автори не трудили себе негайними поясненнями того, що відбувається, мовляв, нехай читач сам напружиться і здогадається. Отак і кінцівку я до кінця теж, мабуть, не розгадав, що там, боротьба триває?

Сильною ж стороною твору є його центральна ідея. Ідея об'єднати на черговому витку розвитку людини його індивідуальні розумові можливості в загальний розум, це і є Душа Світу, як її спочатку сприйняли, даючи таку назву. (А назва, до речі, дуже претензійна!). Цю ідею би, наприклад, Лему, можливо міг би вийти другий Соляріс. Але, на жаль, не судилося...