Сергій Лук'яненко «Фальшивые зеркала»

Після досить оригінального Лабіринту відображень, взявся за читання наступної частини. З самого початку вона виглядає як неабиякий самоповтор, причому з дуже відірваним (від першої частини) сюжетом. Леонід, який придбав наприкінці Лабіринту навіть не медаль вседозволеності, а скромний такий режим Бога, тепер виявляється був просто хворим, у нього розвинувся дип-психоз, або Невдаха пішов і забрав свої подарунки з собою. Тут навіть з Вікою, дружиною, теж не зрозумів я: чи то вони таки зустрілися, чи то йому потім теж привиділось.

Лише два роки минуло з того часу і легендарний дайвер тепер у віртуальності тягає віртуальні піанінИ, він тепер віртуальний вантажник. Чесно кажучи глибиною від цієї ідеї не пахне зовсім, швидше попахує маразмом. Дружина ж нібито закинула глибину і плужить в реалі, за себе і за коханого муженька, поки він волочиться з піаніноМ. (Так, може вона теж віртуальний персонаж, перенесений психозним мозком Леоніда в реал?)

Решта дайверів тепер теж не при ділі. Ех не та стала глибина, не та. А далі починається суцільне повторення, Леоніду знову шепнуть на вушко, яка бЯда чекає глибину, рятувати надобно. І знову проходження все того ж лабіринту, замість таємничого Невдахи, таємничий же Темний дайвер і так далі по накатаному. Якщо першою частиною я був приємно здивований в цілому, то тепер очікувано дещо розчарований — хоча б гру вже можна було змінити на іншу. І після Лабіринту вже можна було зрозуміти прокольчик і не наводити детальні конфігурації компів у Дзеркалах.

Хоча, з іншого боку, якщо порівнювати загальну тенденцію вторинності та «хужості» продовжень відносно стартових книг, то у Лук'яненка його Дзеркала вийшли ще нічого. Просто об'єктивно продовження увібрало в себе всі мінуси першого твору, плюс привнесло мінуси свої, але при цьому втратило вже ореол оригінальності першого твору, тому й оцінка слабша.

Зазначу ще, хоча дехто вже відзначив до мене, нереальність персонажа дружини Леоніда — Віки, та й Чингіз у цьому плані теж дуже сумнівний, а по великому колу то й і з усією своєю компанією, як рояль із кущів, що опинилися під рукою, як тільки знадобилися Леоніду.