Кейм МакДоннелл «Ангели в місячному світлі»

Я ж обіцяв, що напишу відзив на чергову книгу з "Дублінської трилогії", а тому, тримайте:

"Ангели в місячному світлі". Книжка з цифрою "3" на корінці мовою оригіналу, та цифрою "0" - в українському виданні. І хоча цей трабл більш математичний, аніж літературний (бо це приквел до "Дублінського циклу", написаний після двох перших романів), але він повністю рушить вибудовану автором концепцію "трилогії з семи з половиною книжок" (якщо не бути раввіном зі старого анекдоту, та вважати що чорний та білий - також кольори, а нуль - також цифра). Хоча, особисто мені, пофіг, аби все видали.

В "Ангелах..." розповідається про тернистий шлях детектива Банні (з'ясовується, що насправді він Бернард) МакГаррі до посади сержанта. Класичний "hard-boiled" детектив з великою домішкою чорного гумору. Починається сценою з врятуванням самовбивці на даху (усі ж згадали "Смертельну зброю"), та й сам автор майже відразу відкрито зізнається в оммажуванні.

Банні та його напарник сержант Тім "Ґрінго" Спейн займаються усяким поліційним дріб'язком, поки їх не запрошує в команду інспектор Фінтан "Такелажник" О'Рурк, який намагається спіймати найневловимішу банду грабіжників в Ірландії.

І хоча в цьому романі немає "злочинів останніх десятирічь" книга цілком на рівні попередніх (за часом написання) частин. Особливо цікаво виписані персонажі поліцейських - "снігова королева" сержантка Джесіка Канінгем на прізвисько "Робоцицька", слідча Памела "Батя" Кесіді - маленька лесбійка - чемпіонка Ірландії з дзюдо, комісар Ґарет Ферґюсон, який, приймаючи ванну, шмаляє з рушниці по вивіркам, не соромлячись при цьому продемонструвати підлеглим "найстарший за званням пеніс у правоохоронних органах Ірландії"...

Для розуміння характеру Банні в попередніх (тобто в наступних за хронологією) подіях в роман додано лінію "рокового кохання" до темношкірої джазистки Симони, яка ховається від жахливого минулого за допомогою Сестер Святого ("- Якого Святого? - Та хєр його зна якого Святого!" - недослівна цитата). І здається, хтось з Ордену Сестер був особисто знайомий з Аль Капоне, бо дуже вміло вони сповідують його принцип: "За допомогою Слова Божого та дробовика..." (ну далі ви в курсі).

Також, щоб взагалі ускладнити головному герою життя, в ватажці банди грабіжників підозрюють сина місцевого авторітета (не те щоб кримінального, але й не те, щоб ні)), якого, ще малечею, Банні виніс із пожежі (сина, ні авторитета). А там десь на обрії, ще маячать хлопці з ІРА...

Ну, і трохи часу в книзі приділено дитячому герлінґовому клубу Святого Тадея, над яким узяв шефство детектив МакГаррі. Ну, як шефство (цитата):

"... Я хочу, щоб ти вивів іхнього дванадцятого з гри...Він кремезніший за тебе, вищий за тебе, швидший за тебе, але в тебе є щось, чого нема в нього.

Пухле личико Декі просвітліло:

- Ваша правда, шефе.

Він дістав із кишені спортивного костюма імпровізований кастет."

Саме з цього клубу до подальших книг вийдуть і Пол Малкрон - людина з одним із тих облич (еге ж, назва першого роману), і його кращий друг Філ Нелліс - хлопець, якого у наші толерантні часи треба називати "альтернативно обдарованим", і гадаю, ще багато героїв наступних історій.

І хоча зрозуміло, що з Банні нічого "такого" не трапиться (а то б як він був однім з центральних персонажей подій, що відбудуться через 17 років) тобто і дилему "Чи потрібно було вбити Гітлера у колисці" він розрулить, і будучи захопленим у заручники, зможе допомогти Симоні трохи підрозібратися з іі минулим, дивом отримавши зброю в останню мить (ну не зі сраки ж він її витягне), та навіть щось у герлінгу зі своєю командою виграє, а все одно, чим далі читаєш, тим більше інтерес.