Сергій Грабар «Святополк ІІ Ізяславович»

Не знаю, що таке зі мною коїлось, коли першого січня закортіло почитати чогось історичного. Може, це вже старість?) Як би то не було, ця книжка лежала зверху на стосику інших фоліовських "барв", а оскільку шкільну історію я забув, а інститутську погано вчив), вирішив трохи освіжити у пам'яті "а що там у древнеукраїнців")

Починається книга зі сцени останньої настанови Великого князя Київського Всеволода своїй родині - повернути "віджати" столи, Київський - князю Святополку, а Чернігівській - князю Олегу (Насправді книга починається зі сцени групового гвалтування доньки Всеволода - княжни Пракседи юрбою сатаністів, очолюваних коханим чоловіком - імператором Священної Римської імперії Генріхом IV, її свідчення про це Папі Римському Урбану II, та подальшою втечею на Батьківщину. Тобто, європейська толерантність до усіляких збоченців має дуже глибоке коріння. Спочатку не розумів, навіщо ця сцена у книзі, присвяченій зовсім іншій "княжій" персоні, але потім, коли розповідалось про життя у полоні князя Олега, про осліплення князя Василька, про "безстроковий домашній арешт" князя Давида стало ясно, що автор малює загальну картину життя правлячої родини, де "багаті також плачуть").

Але, саме заповіт князя Всеволода приводить на княжіння Руссю його небожа Святополка, якому в історичному пантеоні видатних особистостей не знайшлось належного міста. І цей роман повинен виправити становище. Хоча б тому, що його автор - Сергій Грабар, 15 років працював у Київсько-Печерський Лаврі, і як ніхто інший, мав можливість працювати з першоджерелами.

Одна з особливостей книги, те, що її читання КАТЕГОРИЧНО НЕ РЕКОМЕНДУЄТЬСЯ на порожній шлунок. Там постійно щось жеруть. А оскільки мова йде, переважно, про "сильних цього світу", їдло там вишукане. Лише перелік страв на столах під час шлюбу князя Святополка з німфоманкою Іліартою - донькою половецького хана Тугоркана займає дві сторінки. "По столах гірками порозкладали: м'ясо ведмеже, витримане на сонці, м'ясо воляче, томленев в глиняних горщиках, м'ясо вепрове в соусі з брусниці та морошки, м'ясо кіз, випечене в листі подорожника, м'ясо ізюбра, дрібно порізане та перемішане з перловою кашею, вистояне добу у теплі. А далі... Лебеді, смажені на вогнищі. Вутки, витримани трійко днів у діжці з хроном, квасом та листям малини. Куріпки, запечені на букових дровах. Перепілки, варені з линями у грибній юшці, із часниковою заправкою. Ще, крім того, каші: пшенична - із салом, ячмінна - з горіхами та медом, вівсяна - з грибами..." (Заждіть трохи, пойду поснідаю).

... Зате в них картоплі не було. А, головне, навіщо князю був цей шлюб (окрім того, щоб нажертися від пуза) з цією особою зі зниженою соціальною відповідальністю? З державних міркувань - припинити половецькі набіги на Русь. Наївний Святослав намагався на весіллі розглядіти в очах Тугоркана бажання миру. Еге ж, вони тоді ще не знали, що договір, укладений зі східними варварами не вартий навіть тої берести, на якій його написано.

Ще одна "фішка" роману - відомі історичні постаті виглядають дуже незвично, зовсім не так, як в історії. Кузен Святополка - князь Володимир, який начебто погодився з останньою волею батька віддати княжий стол, постійно щось мутить. То підсилає вбивць до брата, то домовляється з іншими "скривдженими" князями щодо заколоту, то в розпал битви з кочівниками зі воєю дружиною залишає поле бою. Падлюка цей Володька, а не людина (ім'я - маркер, однозначно). Цікаво стало, хто ж це такий, поліз в історичний іменослов в кінці... Володимир Мономах!

В цілому, книжку можна порадити, як тому, хто серйозно займається історичними дослідженнями, так і будь-якому любітелю пригодницької літератури, а про випускників кулинарних коледжів я вже й не кажу)