Володимир Винниченко «Сонячна машина»

Книгу взявся читати усвідомлено, як перший український фантастичний роман, тим більше, що він належить перу такої аж ніяк не пересічної особистості як Винниченко, особистості, яка мала вирішальний вплив на деякі переломні моменти української, а за великим рахунком і не тільки, історії. З автором я був знайомий і раніше, читав деякі його підліткові твори; його оповідання були реалістичні, з гарним стилем, без агіток і пропаганди, загалом мені сподобалися. Чогось подібного я очікував і від Сонячної машини, більше того, цікаво було пізнати стиль автора у фантастичному антуражі, перевірити його дар передбачення, а так як жанр роману утопія – пізнати автора краще як політика, типу глибше зазирнути йому в душу.

Ну що ж - розчарувався я абсолютно, і в авторі, як письменнику і як у політику, і в ньому, і в його романі. Роман можна розглядати окремо у двох іпостасях: у художній і у філософсько-політичній.

З художньої точки зору твір не витримує жодної критики і викликав у мене суцільне розчарування, ніякої схожості з творчістю автора у малій формі. Суцільні повтори, важкі описи, дивні художні обороти типу «телячі очі», як позитивна характеристика; важка композиція з безліччю героїв, які одночасно валяться на читача, а автор без жодних пояснень безладно перескакує між ними. Сюди ж, хоч уже й не в провину автору, але все одно, такі що погіршують картину, можна додати застарілі слова на кшталт «фотель». Загалом читати було дуже важко і до першої третини-половини книги я буквально пересилував себе і змушував дочитати в твердому намірі дістатися сенсу, сторінки тяглися неймовірно повільно, і я не раз на кожну пару-трійку сторінок ловив себе на думці: «Ну скільки там ще лишилося?»; а книга ну ой яка не тонка... Ближче до половини, правда, всі ці клаптики почали складатися в загальну картину, і хоча б почав з'являтися сенс, хоч я вже і почав підзабувати з чого власне починалися певні гілки.

Як підсумок, якщо комусь і радити ознайомитися з цим твором, то лише через другу його складову, яка дозволяє краще пізнати автора, а саме ким же був Винниченко. Треба сказати, що це однозначно можна зробити - якщо таки здолати весь цей текст, відчувається, що у нього автор вклав усього себе. Тут усі його переконання та погляди: автор пропагує вегетаріанство, вільні стосунки, його дівчата як мистецтво танцюють абсолютно голими так звану «біскайю», прозирає і те, що автор пацифіст (хоч і з парадоксальною схильністю до терору і на сторінках не моргнувши губить тисячі людей) , і те, що автор розчарований у людях, він на боці пролетаріату, але явно схильний бачити в них натовп худоби, яка ніщо без поводиря. Явно автор противник капіталізму, але і не соціаліст, і не комуніст, він – утопіст. Почитавши його книгу, я в житті б не не проголосував би за нього, як за політика. Я не поділяю його погляди практично ні в чому і тепер виразно розумію чому країна, щойно знову здобувши свій шанс, під його керівництвом зазнала нищівного фіаско – будь у той момент замість нього при владі хоч радикали, хоч капіталісти, хоч анархісти, тільки не подібні утопісти - і шансів реалізуватися у країни було б незрівнянно більше.

Якщо розглядати дар передбачення автора, оскільки твір все ж фантастичний, то і тут авторові нема чим похвалитися. Хоч у нього повсюдно поряд з автомобілями використовується літаючий індивідуальний транспорт, але основним джерелом руху у світі книги залишається вугілля, автор хоч і нафантазував використовувати сонце як джерело фактично енергії в якості «сонячного хліба», але для тієї ж техніки ніхто його використовувати до героя автора не здогадався. Політично світ ділиться на схід і захід, але триває боротьба за світову корону в буквальному значенні слова, автор зміг передбачити зростання ролі капіталу, але не зміг передбачити відхід зі сцени поняття «корона». На тлі засилля машин, що літають, дивно виглядає гужовий транспорт і медицина, що дозволяє людині кульгати після перелому. Партія терору на тлі тотального контролю всього і вся владою, продовжує залишатися привільно секретною і при цьому не зав'язаною на владу.

Автор наполягає на парадоксальній для мене думці, що варто лиш дати людству безкоштовну та якісну їжу, як все в один момент зупиниться, бо всі будуть жувати і валятись, не буде панів і рабів, залишаться тільки жуйні тварини. І хоч наприкінці твору у людей за ​​автором таки прокидається схильність до праці, але я все одно докорінно не поділяю його припущення. Та банально, якщо є що їсти, невже пропаде потреба хоча б голитися? А водогін/каналізація, тепло взимку, одяг, подорожі, потяг до мистецтва, медицина нарешті? Але ні, за автором люди – жуйні тварини і лише провівши в барлогах, у холоді та бруді зиму, зносивши одяг і т.п. людське стадо починають відвідувати якісь думки...

Я би міг ще більше понаписати 🙂, але пора і честь знати, думаю основний посил і так зрозумілий… Хоча наприкінці читача чекає ще й банальний посил у дусі: кохання, яке перемагає все…