Володимир Войнович «Москва 2042»

Цей роман - чистий театр абсурду і водночас має всі атрибути добротної фантастики. Тут герой вирушає у майбутнє, до Москви 2042 року, де найдокладніше намагається живописати, що сталося із країною побудови комунізму через 60 років. Відчувається, що автор був налаштований дуже скептично щодо цього: за промайнувші роки природні ресурси вичерпалися і країна поступово тоне у вторинному продукті... У процесі читання у мене утворилися стійкі асоціації з іншою утопією на ту саму тему — «1984» Орвелла. Таке враження, що Войнович творив у тому ж всесвіті і писав чи то приквел чи то продовження. Разом з тим роман автора досить самобутній, містить масу власних ідей і виглядає просто доповненням на схожу тему.

Не можна не відзначити низку вдалих знахідок автора. Наприклад, комунізм таки був побудований, хоча не в окремо взятій країні, а в окремо взятому місті! Навколо цього міста тепер аж три кільця ворогів, у сенсі довкола лише вороги, але за ступенем ворожості вони формують три кільця. Перше починається просто одразу за околицями цього міста — вся решта країни люто заздрить Москві, де комунізм був таки збудований, і норовить долучитися до цього раю, але благ, як відомо, на всіх не вистачає. Потім йдуть інші країни соцтабору, ну і вже за ними - так до кінця і не згнилий капіталізм. Але й сам Москореп також ділиться на три «кільця комунізму», на місцевому, комуняцькому жаргоні — просто «каки». Тобто, за автором, де б ти не жив у світлому комуністичному майбутньому, жити тобі доведеться все одно у «каці», з якого боку не поглянь. Що ж, схрестимо пальці щоб автор виявився таки провидцем, і дорогі московити пошвидше занурилися з головою у свої каки і більше не виринали.

Ще кілька тез побудованого комунізму дам цитатами:

про місцеве суспільство:

«Наше суспільство цікаве тим, що всі все знають, але всі роблять вигляд, що ніхто нічого не знає».

про призначення людини:

«Будучи теж у певному сенсі людиною віджилих понять, я думаю іноді, що насправді людина народжена не тільки для того, щоб перевиконувати виробничі завдання, споживати первинний продукт і здавати вторинний, але їй також властивий потяг до чогось такого абсолютно марного, як, наприклад, любов, краса, натхнення…»

про комунізм, або чи добре сміятися з жебраків?:

«Помилка Маркса полягає в тому, що він обіцяв повне зубожіння трудящих за капіталізму, а воно настало... — за комунізму. І звичайно, людині з гумористичним складом розуму все це, можливо, навіть смішно. У нас є над чим посміятися. І над короткими штанами, і над газетою, що видається у вигляді рулону, і над нестачею первинного продукту. Але чи добре сміятися з жебраків? А? Добре?»

про себе як про письменника:

«Ось кажуть, що письменник не повинен читачеві все пояснювати і розжовувати. Він повинен залишити читачеві можливість самому попрацювати, попітніти і самому домислити те, до чого він, письменник, сам не додумався. Якщо це так, ось ви й додумайте...»

ну і наостанок про ковбасу:

«На якомусь підприємстві саме з нагоди мого ювілею робітникам давали по кілограму ковбаси, яка називалася «Ковбаса делікатесна м'ясна з рибного борошна». Так одна комунянка відкусила її одразу і каже: «Громадяни, це гівно!» І інші комуняни теж звернули увагу, що цей первинний делікатес надто скидається на вторинний. Начебто раніше вони цього не помічали...»

Мені за фахом був ще цікавий епізод із дискетою. Для її вивчення утворили цілий «Інститут Вилучення Інформації — ІНВИІН», саму ж дискетку розрізали на безліч шматочків і в такому вигляді різні групи «вчених» намагалися з неї щось витягти.

Разом з тим, цей роман мені сподобався відчутно менше, ніж той же Чонкін. У чому вина переважно головного героя, хоча відчувається, що це герой письменника, частково його втілення, але не викликає він у мене жодного співчуття. У нього явна схильність до алкоголізму просто з перших сторінок; дуже фривольне ставлення до подружнього обов'язку за живої дружини, взагалі він створив у мене враження нерозбірливого бабника; немає в нього і якоїсь ідейності, стійкості тощо.

В кінці автор приходить до висновку, що «щоб зруйнувати комунізм, треба його побудувати», і це дасть стійке щеплення як самим будівельникам, так і всім іншим, а не безглуздо закидувати його «глибами» Сімича, яко Солженіцина. До речі, я не вникав раніше у фігуру Солженіцина, але після цього роману, його персона виглядає досить неоднозначно і натякає, при складанні про нього власної думки, поставитися до цього з більшою уважністю. Тим не менш Войнович в самому кінці сам і суперечить своєму висновку, так як ніхто ближче виходить не наблизився до мети побудови-руйнування комунізму як сам Геніалісімус, але результату немає, владу легко підхоплює новий самодержець і відразу занурюється в нове, якщо ще не більше мракобісся. Мабуть, справа навіть не стільки в комунізмі, як у пристрасті по сильній руці, любові до царя чи просто у відсутності вільної волі.