Умберто Еко «Ім’я рози»

Дивний якийсь роман. Я від нього очікував чогось іншого, більш змістовного, глибшого, ідейно наповненого. Але я цього не отримав. Та й взагалі не надто зрозумів, що саме хотів сказати автор, який дійсно відчувається як спеціаліст з середніх віків, він вписав роман кінця ХХ століття в канву XIV, в тодішні інтриги духовенства і влади, історичні події; все сприймається справжнім, не притягнутим. При цьому мені до вподоби історичні книги, філософські, релігійні диспути, нормально сприймаю довгі описи... Але ж це інтелектуальний роман, може я не витягую його за інтелектом? Та ось я наведу цитату, яка, повірте, ніскільки не вирвана з контексту і вона яскраво окреслює манеру оповіді автора, це увесь текст настільки інтелектуальний:

Кожна фігура настільки очевидніше показує істину, наскільки відкритіше через неподібну подібність вона доводить, що вона фігура, а не істина.

Я декілька раз перечитав цю фразу, щоб її осягнути і так і не зміг. Може я і не правий, але мені книга видалася псевдоінтелектульною і штучно заважкою. Автор чи то хизується - ось як він може, чи то свідомо грузить читача, щоб самому видаватися розумнішим. Можливо питання ще й до перекладача (і вони дійсно є, наприклад, наскільки виправданим є вживання слова посполиті тощо), але я схильний більше співчувати перекладачу ніж його ганити, я думаю, ой як не легко йому мало доводитись з цим текстом, щоб самому його вірно зрозуміти та ще й відповідно передати українською.

Тепер щодо сюжету (основна канва). В один з італійських монастирів прибуває колишній інквізитор Вільям із молодим послушником (новіцієм) Адсо (від якого і ведеться розповідь), вони мають дипломатичну місію, щодо організації зустрічі між кількома ворогуючими кланами духовенства (одні підтримують папу, інші імператора). Із їх приїздом якраз збігається дивна смерть одного з монахів цього монастиря (далі смертей ставатиме більше). А оскільки інтелектуал Вільям (Баскервільський) та його помічник (В)Адсон(н), тут відомі/виступають звісно як щось на кшталт середньовічних Шерлока Холмса і Доктора Ватсона, то абат доручає їм провадити розслідування (щоб не зірвалась політична угода), але натомість, як виявляється, він їм буде більше намагатися зашкодити аніж допомогти у цьому ділі. Ну хоч мені й було відомо, що сам автор ідею детективності свого твору сприймає іронічно, але ж це центральна лінія всього сюжету - смерті і розслідування, інтриги і інтелектуальні змагання. То ж це досить заманливо - "середньовічний детектив", вбивства у монастирі... І я очікував відповідного розвитку у цьому руслі, навіть не так, очікував якогось впливу декларованого інтелектуала на перебіг подій. Натомість герої весь час ходять в хвості подій як тупі статисти рахуючи лік жертвам. Якщо не рахувати масть коня Гнідого, яку Вільям (як на мене теж не досить переконливо) спромігся визначити ще на самому початку, то більше якихось особливих зрушень на дедуктивній ниві якось і не проглядається. Зате саме прихід цієї двійки врешті-решт і призвів до

загибелі унікальної і найбільшої бібліотеки на теренах тогочасної Європи у полум'ї. Ба більше - весь монастир згорів і перестав існувати. Отакі горе-детективи - нічому не запобігли, натомість призвели до ще більшого лиха.

Тупо - страх. Потім, замість шукати вбивцю, як на мою думку і мав чинити справжній детектив, навіть не інтелектуал, герої нащось лазили у вежу, розгадували лабіринт і шукали якусь заборонену книгу. Так, я чув про цей гіпотетично зниклий твір Аристотеля. Припустімо, що вони б його таки знайшли і не на сьомий день, а на другий чи третій, ну і як би то їм допомогло розкрити убивцю? (у принципі на головного лиходія я подумав ще десь із середини книги, але вперто відкидав його, бо менш підходящу кандидатуру зі всіх, хто вертівся поріч, важко підібрати).

(Крім Вадсона і Баскервільського, ще є алюзії: Хорхе з Бургоса - аргентинський письменником Хорхе Луїс Борхес, теж осліп в старшому віці і був директором бібліотеки - за що Еко із ним так? А Сальватор - ? )

Далі. Окрім очевидно детективного у романі є історичний, філософський та теологічний шари. Власне в значній мірі заради них я і взявся за цю книгу, я люблю таке в книгах. Але це викладено так замудрено - дивитись цитату на початку - що хоч мені і була цікава історична канва, всі ці взаємовідносини між різними орденами, купа релігійних течій, ріки крові під релігійним гаслом "Не вбий!", диспути про сміх, убогість і таке інше, це могло б бути цікаво, якби не таке занудство.

То що ж хотів донести автор? Алегорія боротьби між знанням і догмою? Хтось на тепер заперечує сміх і автор хотів із цим посперечатися? У фіналі автор вкладає у вуста свого героя-інтелектуала такий висновок: «Можливо, повинність того, хто любить людей, і полягає в тому, щоб примусити сміятися з істини, примусити сміятися істину, бо єдиною істиною є навчитися звільнятися від нездорової пристрасті до істини»🙄 або ще поряд є "свіжа" ідея заперечення Бога: «Але хіба може існувати необхідне буття, цілковито виткане з можливого? Яка ж тоді різниця між Богом і первовічним хаосом? Хіба ствердження абсолютної всемогутності Бога і Його абсолютної непідвладності Його власним рішенням не тотожне доказові того, що Бога нема?» яка теж проскакує лише раз наприкінці однією цією фразою 🙄. Це тут філософія полягає? Якось занадто примітивно, як на мене. Ото, не цього я чекав, але завжди можна сказати, що то я інтелектуально не витягую роман, а не навпаки🤔.

І ще другорядні герої. Дія ж відбувається у монастирі. Монахи присвячують життя служінню культу, вони мають бути прикладом у вірі, взірцем, для як тут називали "посполитих". У мене нема надмірного захоплення духовенством, і я легко можу прийняти, що й серед них може затесатися паршива вівця. Але книга залишає враження, що там все стадо таке, жодного позитивного характеру на противагу іншим. На тепер вже кліше про інтимні зв'язки між ченцями, брудні інтриги, таємні вбивства, суцільна "олжа" і обман; новіцій, який відмовився від "світу" без вагань і роздумів сходу кидається на першу голу жінку ледве її уздрівши, яку таємно водять одні ченці на усладу іншим, а вона торгує тілом за шматок ліверу; інший збирає якісь речі для творення заклять, а ті проповідують сумісне плотське життя всіх із всіма... Ось у цей тотал я вже не можу повірити. Хтось, голос совісті, та й має ж серед них бути! Хоча б для противаги. Або ще, Біблія забороняє споживати кров, її слід "виливати як воду". Натомість у монастирі монахи не просто розводять тварин, вони націдили цілий джбан свинячої крові для кров'янки, що туди змогли опустити тіло людини. Я спеціально перевірив цю тему, виявилось, що деякі монастирі навіть м'яса не споживали, не говорячи вже про кров, це нонсенс. І автор дійсно підкований в історії, порядках, я не зможу йому закинути невігластво, але такий нюанс все псує, перекреслює всю довіру, до цього він не дочитав? як тепер я можу йому довіритись в менш очевидних речах?

І на сам кінець, чому власне «Ім’я Рози»? І це дійсно на самому прикінці однією фразою. Тому що «Stat rosa pristina nomine, nomina nuda tenemus», тобто «Вчорашня роза зостається в імені - голі маємо ймена». Тепер ви розумієте, чому перекладач залишив слово "Роза", а не переклав як "Троянда"? Бо мабуть теж до кінця не зрозумів, що тут мається на увазі, квітка, предмет, чи ім'я. ШІ мені пояснив, що це "алюзія на втрату смислу, зникнення істини, що перегукується з темою знищеної книги"...