Артур С. Кларк «The City and the Stars»

Відкриваю для себе Кларка. Більш масштабного твору, де автор легко жонглює мільйонами, навіть мільярдами років, читати ще не доводилося. При цьому розповідь у автора залишається захоплюючою, стрункою та логічною. Хоча, звичайно, не беруся судити, наскільки це реальна віха для людства — приблизно 2 мільярди років від сьогоднішніх днів до подій, що відбуваються у світі автора. Мені чомусь здається, що все має відбуватися швидше і 2 мільярди це все-таки багато. Але коли поринаєш у місто автора, разом із його героєм хочеш побачити зірки — про це забуваєш. Оповідь про місто, якому ніхто вже не знає скільки років, лише з того моменту, як воно було закрите від зовнішнього світу і небезпеки, що таїться в ньому, пройшов один мільярд. Його люди проживають сотні життів, довжиною кожного циклу близько тисячі років, після чого йдуть на покій до банків пам'яті комп'ютера, а через деякий час знову повертаються комп'ютером до життя на новий цикл. Місто настільки велике, що його жителю за все своє одинарне життя, нехай яке довге воно б не було, не реально пізнати його все. Жителі, що на відміну від головного героя проживають вже далеко не перші свої цикли житія, і то не пізнали його повністю.

Тут ми бачимо вельми цікаву концепцію безсмертя, яка здається цілком слушною та логічною. Техніка світу авторського майбутнього може відсканувати предмет і записати матрицю його атомів, потім синтезувати повну його копію з точністю до атома; може синтезувати атоми однієї речовини з атомів іншої та назад. Це настільки простий і швидкий процес, що жителі Діаспара не звикли захаращувати своє житло скопищем матеріальних предметів, адже будь-який предмет можна за бажанням синтезувати у будь-який час, чи то ліжко чи їжа. Місто абсолютно енерго і ресурсно незалежне і може існувати без змін мільярди років. Його опис зачаровує.

Таким чином місто і відтворює своїх жителів, синтезуючи їх атомарну структуру із збережених матриць. Щоправда, зібравши воєдино потрібні атоми, автор упускає, яким все ж таки чином у них можна вдихнути життя... Тут же й інший наслідок: принципова можливість синтезування однакових особистостей-клонів, але так не відбувається, бо батьки-засновники доручили нагляд і керівництво за своїм дітищем - супермегакомп'ютеру. З чого поступово, плавно за розвитком сюжету, виходить наступний наслідок, що життя в диво-місті не зовсім то таке й хороше. Адже по суті його мешканці позбавлені власної волі, адже за всім стежить і насправді вирішує цей комп'ютер, а люди навіть генномодифіковані, щоб спростити йому це завдання. Ну що ж, за все доводиться платити, і за безсмертя теж... А крім ціни постає ще питання мети такого існування, заради чого? Адже в подібному житті людям нікуди й ні до чого прагнути, а людина, як на мене, без мети довго не живе...

З другої половини твору читач потрапляє з чудесного Діаспара в інший варіант поселення майбутнього - Ліз - цивілізацію, що теж володіє технологіями управління матерією, але на цьому не зациклену, що свідомо відмовилась від безсмертя, зате досягла великих висот у телепатії, симбіозі з природою і т.д. На жаль, порівняно з Діаспаром опис Ліза у автора вийшов менш докладним і менш реальним. Але навіть лиш концепції самого міста та його комп'ютера, як на мене, вартують високої оцінки, незважаючи на досить банальну кінцівку.