Джон Віндем «The Outward Urge»

Коли починав читати в електронному варіанті, думав, що це окремі оповідання і тільки потім уже усвідомив, що це кілька самостійних навіть не оповідань, а повістей, які разом становлять аж цілий роман. Довелося потім весь роман і читати 🙂. Так тепер на весь роман відгук і напишу.

За використаною автором ідеєю центральної осі сюжету — нагадало історію сімейства Вебстерів у Саймака, тільки тут уже Труни — підкорювачі космосу. Іншим цікавим висновком буде те, що сучасники автора, напевно, насправді сподівалися виявити на ближніх до Землі планетах чи саме життя, чи його залишки. Тепер докладніше за окремими повістями.

Спочатку будні великого космічного будівництва мене зацікавили, особливо цікаво було почитати під кутом припущення автора, що на 1994 рік холодна війна між комуністичною імперією та рештою світу не тільки триває, а й виходить на новий, космічний виток; на етап будівництва великих космічних військових станцій. Це тим більше цікаво, що я нещодавно читав праці одного американського сучасного експерта, так він передбачає у недалекому майбутньому вихід США на побудову подібних автоматизованих станцій і прогнозує, що в майбутньому саме на них триматиметься військова міць США як супердержави. Так що аналогічні фантазії Віндема 60-річної давності, які ризикують перетворитися на прогноз, що здійснився, почитати було цікаво, незважаючи навіть на деякі дитячі ляпи типу «суперсекретного грандіозного будівництва на орбіті». Та й за 60 років, що сплили, дивлюся в «ідейному» плані теж, на жаль, мало що змінилося: нічийна ракета яка «не наша» (напевно зелених ввічливих чоловічків) — нічого з теперішнього часу не нагадує? А ще скаржаться, що ніхто їх у світі не розуміє, я так подивлюся навпаки — давно вже видимо цю «загадкову лишньохромосомну душу» розгадали.

Тож усе б добре, але друга частина, чесно сказати — покоробила, особливо з урахуванням справжнього теперішнього братовбивства з діяльною участю все тих же москалів. А саме реакція Труна на холодну війну, що завершилася таки гарячим конфліктом, із загибеллю мільярдів людей, можливе знищення і його рідних та близьких: ой аби лиш шлях до зірок не постраждав. Звучить, як на мене, жорстоко і цинічно. А сама ідея британців поставити по суті порожню військову базу без ракет, але поки не знають — бояться, досить звичайно цікава), автору респект.

Третя частина знову підняла мою оцінку. Хоча описані в ній події далекі від технічної досконалості і, напевно, реальності, але мужність і непохитність з якою головний герой намагається боротися з перешкодами і зустрічає розуміння жахливої ​​реальності, що трапилася з ним, викликають повагу і є позитивним прикладом, яким повинен бути справжній чоловік. Та й глюки його товариша описані теж дуже цікаво і реально, на відміну від великого передавача, який розбився, тому що стояв у ракеті на столі 🙂.

Частина четверта знову увігнала оцінку в мінус і остаточно знизила підсумкову оцінку всього роману. Те, що на думку автора, найбільш вірогідним результатом більш ніж столітнього холодного протистояння двох наддержав буде не просто військовий світовий конфлікт, а й повне беззастережне знищення обох держав навіть без шансу на відновлення (роль світового гегемона перебирає на себе навіть не Китай, а Бразилія; другою, що намагається заявити своє я, стає Австралія, але вона сильно відстає), я звичайно розумію. І ідею автора, що для поступального розвитку світу та людства в ньому, краще буде мати не одного гегемона, а все ж таки наявність конкуренції — я теж підтримую. Але припустити, що людство переживши третю світову ядерну та нищівну війну, так нічого й не навчилося. Щоб потім черговий світовий лідер у вигляді нехай і Бразилії, під загальне одобрямс, оголошував космос своїм штатом і вів себе за принципом собаки на сіні, аж до військового знищення зазіхань інших держав на право досліджувати космос? З цим я якось погодитись не можу і не хочу. Хочеться все-таки вірити у краще, і не лише в технічну перемогу людського розуму над неживою природою, а й у перемогу гуманізму, все того ж розуму, над тваринним бажанням відібрати собі весь пісок у пісочниці.